загрузка...
Українська література Теорія Каталог авторів 5-12 клас Контакти
ЗНО 2014
Біографії
Реферати та статті
Скорочені твори
Підручники on-line
Твори 12 класів
Твори 11 класів
Нелітературні твори
Конспекти уроків
Хрестоматія
Критика
Аудіокниги
Інші предмети





Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 

Середньовіччя як історична та культурна доба

 

У добу Середньовіччя (V - XV ст.) література вступила в новий період розвитку, який відбувався в умовах формування феодального способу виробництва, що прийшов на зміну рабовласницькому ладу.

Часто в уяві читачів Середньовіччя постає як темна і страшна доба, література й інші види мистецтва якої, порівняно з добою Античності, були кроком назад. Проте Середньовіччя в жодному разі не можна розглядати як духовний занепад. Ця доба створила свою струнку і пропорційну картину світу, органічною і гармонійною частиною якої була людина, здатна пізнавати світ, радіти йому і насолоджуватися ним, і саме в надрах Середньовіччя виникло Відродження.

В історії літератури Західної Європи розрізняють періоди Раннього (У-Х ст.) і Зрілого Середньовіччя (ХІ-ХV ст.).

За часів Раннього Середньовіччя розвивалася література латинською та народними мовами. Латина в той час була мовою релігії, науки і культури західного християнського світу.

Латиномовна література поділялася на клерикальну (церковну) і світську. Церковна література відображала боротьбу між язичницьким і християнським світоглядом, стверджувала нове вчення про створення світу, безсмертя душі та неминучу розплату за земні гріхи в потойбічному світі. Світська література певною мірою продовжувала античні традиції, але в ній також відобразилася боротьба віджилого і нового.

Література народними мовами в Ранньому Середньовіччі представлена героїчним епосом — це пісні та поеми про мужніх і доблесних героїв-воїнів, захисників батьківщини: кельтські (ірландські) скели, слов’янські билини та юнацькі пісні, скандинавські саги, германські пісні тощо. Епос виник у формі сказань, які тривалий час побутували в усній формі. Починаючи з XI ст., їх поширювали народні артисти, яких називали: у Франції жонглерами, в Німеччині — шпільманами, в Іспанії — хугларами, в Росії — скоморохами. Це були, як правило, акробати-фокусники, які розважали людей на дорогах та майданах. Вони також співали або читали у наспівній манері пісні про витязів. Пізніше, з XII ст., вчені поети переробляють ці сказання і записують їх у формі великих за обсягом поем для читання.

У Зрілому Середньовіччі продовжує розвиватися фольклор, адже народ і досі не мав доступу до писемності. З’являються неперевершені взірці героїчного епосу, в яких народ втілює свої віковічні мрії та сподівання: французька «Пісня про Роланда», іспанська «Пісня про мого Сіда», німецька «Пісня про Нібелунгів» та східнослов’янське «Слово о полку Ігоревім». Герой епосу Зрілого Середньовіччя — воїн, захисник свого народу та держави. У добу постійних війн це була найважливіша постать у суспільному житті. В епосі ідеальні якості воїна — сила, хоробрість, воїнська звитяга та вірність своєму покровителю — зображуються в найвищих проявах, героїзуються. Сюжети багатьох поем склалися на основі дійсних історичних подій, і йдеться в них про історичних осіб, але нашарування художньої вигадки зазвичай затьмарюють, а деколи і взагалі видозмінюють реальні факти. В епічних творах казкове й міфічне переплітається з реально-історичним, язичницькі світоглядні уявлення — з християнськими віруваннями.

У період з XII до XV ст. виникає нова, рицарська, або куртуазна (придворна), література. Вона пов’язана переважно з поклонінням рицаря Чарівній Дамі. Рицарський етикет знайшов своє відображення у рицарській ліриці та рицарському романі. Виконавцями рицарської поезії були трубадури — на півдні Франції, у Провансі, трувери — на півночі Франції, мінезингери — у Німеччині.

Цілком іншою за виявом думок і почуттів була поезія вагантів (мандрівних ченців, школярів, студентів). У їхньому творчому доробку є сатиричні, любовні, застільні пісні та дотепні пародії на церковні тексти й ритуали. Ліриці вагантів притаманний дух вільнодумства і свободи.

У XIII ст. виникає міська культура, яка була близькою до народної та несла в собі демократичні ідеали. Ідеалізованій дійсності, лицарській шляхетності та високим почуттям вона протиставляла гумористичність, сатиричний гротеск і повчальність. У міській літературі були поширені жанри епосу, лірики та драми.

У добу Середньовіччя почалося створення так званої клерикальної і нерковної) літератури, характерними жанрами якої були житія святих, легенди, сповіді та видіння.

Середньовічна культура відіграла неабияку роль у розвитку націонатьнсї самосвідомості, підготувала національні культури до сприйняття ідей гуманізму та нової культури доби Відродження. Іноді в окремий період виділяють Передренесанс, хоча в інших випадках його відносять до Пізнього Середньовіччя. Наприклад, у світобаченні, політичних та моральних поглядах, естетиці італійського поета Данте Аліг’єрі (1265-1321), автора «Нового життя» та «Божественної комедії«, тісно переплелись середньовічні та ренесансні елементи. Те ж стосується ще одного італійця — Джованні Боккаччо (1313-1375), який створив «Декамерон«. Твори цих письменників стали жанровим підсумком середньовічної літератури, водночас відкриваючи нові, гуманістичні обрії для подальшого руху культури.

У літературах Сходу теж вирізняється доба Середньовіччя, проте її часові рамки дещо інші: як правило, завершення цієї доби тут відносять аж до XVIII століття.

Завоювання Ірану та Середньої Азії арабськими військами, яке розпочалося близько 635 р. і завершилося лише на початку VIII ст., було тривалим і складним історичним процесом, який спричинив глибокі зміни в суспільно-економічному, політичному та культурному житті підкорених народів. У результаті завоювання та поширення ісламу мови підкорених народів почала витісняти арабська мова. Як мова релігії та держави, вона стала загальнообов’язковою літературною мовою на всій території Арабського халіфату.

Але це не могло перешкодити значному економічному зростанню — розвитку сільського господарства, виникненню міст і поширенню торгівлі. Паралельно з цим на іранських землях процвітали науки, література та мистецтво. Освічені верстви населення, прийнявши іслам і тимчасово навіть мову арабів, зуміли зберегти чимало самобутніх рис стародавньої іранської традиції. Поети та вчені почали прославляти старовину, закликаючи відродити колишню велич Ірану.

Персько-таджицька література виникла на хвилі антиарабських виступів, які привели до влади іранські династії та спричинилися до відродження рідної мови й іранської традиції. Монархи династії Саманідів почали культивувати при дворі рідну мову фарсі (парсі), протиставляючи її арабській. До назви мови почали додавати епітет «дарі» (палацова). У Х-ХV ст. мова фарсі стала загальною літературною мовою для всіх народів Ірану.

Нова персько-таджицька література продовжує розвиватися в ідейних і тематичних традиціях арабської літератури. Однак з’являється й тенденція до звільнення від арабського впливу. Відомі поети, керуючись давньоіранською традицією, створюють великі епічні твори в суто іранській поетичній формі поеми (месневі), складають любовно-ліричні та філософські чотиривірші, які базуються на народних двовіршах (бейтах), але названі по-арабськи — рубаї.

Найвідоміші представники персько-таджицької літератури — Гафіз, Нізамі, Фірдоусі, Рудакі, Омар Хайям, Сааді, Джамі.

Китай у VIII і IX ст., коли поруч з іншими видатними поетами творили такі генії, як Лі Бо й Ду Фу, був могутньою державою з владою, зосередженою в руках імператора династії Тан. У політику та літературу прийшли вихідці з сімей, пов’язаних із селянством. Поет, який найчастіше був державним чиновником, і своєю службою, і творчістю брав активну участь у житті країни.

Це була доба нечуваного злету китайської поезії. Кращі поети танської доби виявились у своїй творчості справжніми виразниками народного духу, спадкоємцями та продовжувачами традицій попередніх часів.


Конспекти уроків російською мовою

загрузка...
загрузка...
загрузка...
Google