ПЕТЕРБУРГ ДОСТОЄВСЬКОГО - ФЕДІР ДОСТОЄВСЬКИЙ (1821-1881)

Давно відзначено, що у творчості Достоєвського образ Петербурга відіграє не менш важливу роль, аніж головні персонажі. Уперше ми зустрічаємося з цим містом в описах вулиць найбідніших кварталів, де жив Раскольников. Міський пейзаж відразливий і похмурий: «Надворі спека була страшенна, до того ж задуха, штовханина, скрізь вапно, риштування, цегла, курява і той особливий літній сморід, такий знайомий кожному петербуржцеві, який не має можливості найняти дачу, — усе це одразу неприємно вдарило на і без

І. Глазунов. Петербург. 1970-і роки

того вже розладнані нерви юнака. А нестерпний сморід з пивниць, яких у цій частині міста особливо багато, і п’‎яні, що раз у раз траплялися йому, незважаючи на будень, доповнили огидний і сумний колорит картини».

Усі ці реалії гнітять душу Родіона, немов стискаючи її залізним обручем безвихідності... Проте він начебто й звик до цього нужденного життя, ставши його невід’‎ємною частиною. На мосту, з якого відкривається велична невська панорама, Раскольников ледве не потрапив під багату коляску, і на сміх перехожим кучер «боляче хльоснув його батогом по спині»... Одяг Родіона до такої міри обносився, що в таких лахміттях соромно було показуватися на вулиці. Тому йому ближчий злиденний район Сінної площі, населений людьми зубожілими, а то й просто жебраками, п’‎яницями й повіями, на тлі яких жодні лахміття не впадають в око, і ніхто не звертає увагу на одяг.

Лише раз перед Раскольниковим виникла велична панорама столиці величезної Російської імперії. Однак офіційно-парадний Петербург чужий йому, це не його місто: «Незрозумілим холодом віяло на нього завжди від цієї чудової панорами, духом нічим і глухим сповнена була для нього ця пишна картина...»

Показавши брудні гамірні вулиці, письменник веде читача далі — до житла своїх героїв. Ми заходимо в «брудні й смердючі» двори, піднімаємося темними, облитими помиями сходами, заглядаємо до малюсіньких убогих «квартирок». І читачу стає дедалі моторошніше, оскільки герої мешкають чи то в «труні», як Раскольников, чи то в потворному «хліві», як Соня, чи то в «прохолодному кутку», як Мармеладов. Свою останню ніч перед самогубством Свидригайлов проводить хоча і в окремому, але задушливому й тісному номері: «У кімнаті було душно, свічка горіла тьмяно, на дворі шумів вітер, десь у кутку шкрябала миша, та й взагалі в кімнаті тхнуло мишами і чимсь шкіряним». Та сама задуха, яка тисне петербуржця на вулиці, «дотискає» його й удома. Тобто персонажі відчувають не лише просторову тісноту, оскільки ці потворні, подібні на в’‎язниці приміщення є суттєвою причиною розладу героя із самим собою. Зрозуміло, чому саме в такому просторі виникають злочинні ідеї Раскольникова, деградує Мармеладов, нехтує моральними канонами Соня, повільно помирає Катерина Іванівна. Так, мати Раскольникова слушно зауважує: «Яка в тебе погана квартира, Родю, наче домовина, — сказала зненацька Пульхерія Олександрівна, перериваючи тяжку мовчанку, — я певна, що ти наполовину через квартиру став таким меланхоліком».

Петербург: велике горе "маленьких людей"

Отже, в одному департаменті служив один чиновник, чиновник не можу сказати, щоб дуже визначний, низенький на зріст, трохи рябуватий, трохи рудуватий, трохи навіть на вигляд підсліпуватий, з невеличкою лисиною на лобі, із зморшками по обидва боки щік, із кольором обличчя, як то кажуть, гемороїдальним... Що ж робити! Винен петербурзький клімат. Коли ж говорити про чин (бо в нас найперше треба оголосити чин), то він був тим, кого називають довічний титулярний радник, з якого, відома річ, наглузувалися та накепкувалися вволю різні письменники, що мають похвальний звичай налягати на тих, хто не може кусатися.

М. ГОГОЛЬ. «Шинель»

Цинічний, але точний діагноз «хворому» Петербургу ставить і Свидригайлов: «Люди пиячать, молодь освічена від бездіяльності перегорав в нездійсненних снах і мріях, калічиться в теоріях... а все інше живе розпутно. Так і війнуло на мене це місто з перших годин знайомим запахом». Отже, про те, що може викликати несприйняття читача, Свидригайлов, який не бував у Петербурзі останні сім років, розповідає не лише спокійно, а й навіть схвально, з викликом — у столиці нічого не змінилося, вона так само розбещує, як і колись, і він відчув її «знайомий запах».

Треба також зазначити, що то були непрості для Росії часи — після відміни кріпосного права минуло якихось п’‎ять років, і величезна країна перебувала на роздоріжжі — яким шляхом іти далі?

Символіка жовтого кольору в романі «Злочин і кара»

Ми вже звертали увагу на важливу роль використання кольорів у втіленні концепції письменників. Пригадаймо символіку кольорів у романі Стендаля «Червоне і чорне». У романі Достоєвського «Злочин і кара» особливий смисл має жовтий. Це колір «схожої на шафу або на скриню» кімнатки Раскольникова, шпалер і меблів у кімнатці старої лихварки, пожовтіле від постійного пияцтва обличчя Мармеладова, у жінки, яка вчинила самогубство, обличчя жовте й пропите, перстень із жовтим каменем на руці Лужина.

Тяжкий, хворобливий столичний пейзаж стає тлом, конкретним побутовим середовищем, у якому розгортається дія роману, надає йому особливо напруженого й похмурого колориту, І водночас це домінуючий колір «офіційної столиці», оскільки тоді в Російській імперії колір усіх державних установ був жовтий.

К. Брюллов. Сінна площа в Петербурзі. 1822 р.

Достоєвський виражає своє скептичне ставлення до «прогресу» (ми вже відчули його втілення в образі, за влучним висловом Лебезятникова, «мерзотної злочинної людини» — Лужина) в іронічній репліці Свидригайлова, який побачив у «клоаці» пореформеного Петербурга фривольно-непристойний танок канкан: «Потрапив я на один так званий танцювальний вечір, — клоака страшенна (а я люблю клоаки, саме щоб отак, знаєте, непристойно трошки), ну, звичайно, канкан, яких ніде більш не побачиш і яких за мого часу не було зовсім. Еге ж, щодо цього прогрес». Недаремно деякі тогочасні критики закидали письменнику зневіру в прогрес, адже його скепсис щодо цього модного тоді слова та поняття є очевидним.

Справжнім вироком Петербургу є репліка, кинута начебто побіжно одним з героїв твору, робітником, який працював у домі, де Раскольников учинив злочин: «І чого-чого в цьому Пітері нема! Крім батька-матері, усе є!» Недаремно ще з фольклору відомі різкі протиставлення: «мати — мачуха» та «батько — вітчим». Батько й мати — рідні, близькі люди, але в цьому місті є все, окрім них. Очевидно, недаремно чужий і холодний Петербург Достоєвського для пересічної людини не може стати рідним.

Майже в кожному романі Ф. Достоєвського присутні діти. Проте в Петербурзі щасливому дитинству місця нема: «Там не можна дітьми залишатися. Там семирічний розпусний і злодій». Автор неначе підкреслює цим, що місто втратило все, заради чого варто існувати. Ці деталі відображають напружену, безвихідну атмосферу існування головних героїв твору і немов провіщають майбутні фатальні події.

У романі є моторошні сцени, що розкривають повсякденне трагічне життя городян. Петербург — місто, у якому неможливо бути здоровим, бадьорим, сповненим сил, оскільки в ньому тісно й душно. Це — не лише місце, а й справжнісінький співучасник злочинів, співтворець божевільних ідей і теорій. Він — свідок кошмарних снів і людських нещасть. У Петербурзі Достоєвського життя набуває фантастично-потворних обрисів: реальність часто сприймається кошмарним видивом, а марення й сон — реальністю. Атмосфера міста — глуха безвихідність. Автор намагається зрозуміти життя столичного «дна», світ «принижених і ображених» у всіх значеннях цих слів для «бідних» людей.

І. Глазунов. Достоєвський у Петербурзі. 1956 р.

Отже, образ Петербурга в романі «Злочин і кара» — глибоко символічний. З одного боку, він є соціальним тлом, на якому розгортаються події твору, з іншого - дійовою особою, співучасником страшного злочину Раскольникова, але це водночас і його каяття, повернення до світу людей. У цьому фантастичному образі міста, ворожого людині й природі, утілений протест письменника-гуманіста проти пануючого зла й несправедливо влаштованого суспільства.