Вишневий сад як символ духовної пам’яті (за п’єсою А. П. Чехова «Вишневий сад») - шкільний твір

У 1903 році Антон Павлович Чехов написав останню свою п’єсу, якій дав напрочуд точну ласкаву назву «Вишневий сад». Почуєш це словосполучення — і відразу захочеться зануритися в тепло і затишок дворянського гнізда, що століття тому прикрашало нашу землю.

Воно створювалося працею і потом кріпаків для життя і радощів поколінь роду Гаєвих, чимось дуже схожих на Обломова. Вони добрі, розумні, але бездіяльні, як Ілля Ілліч, що усе життя пролежав на дивані.

У них теж був свій Захар, тільки звали його Фірсом. Тепер йому 87. Постарів і Гаєв, залишившись великою безтурботною дитиною з нескінченними льодяниками в роті. Устигла поміняти прізвище його сестра — зараз мати вже сімнадцятирічної дівчини. Але дотепер кімната Раневської називається дитячою — сила пам’яті і традиції.

«О моя юносте! О моя свіжосте!» — вигукує Гоголь у «Мертвих душах». Майже те саме ми чуємо в репліці Раневської, тому що не тільки руки, ноги, але і душа людська шукає опори. Найнадійніша опора — рідний дім. Ось чому, провівши п’ять років за кордоном, Раневська повертається в маєток у найважчий момент — він уже виставлений на торги.

Вишневий сад... Він і жива пам’ять про тих, що пішли, і ліки для душі. Раневська любить свою садибу не за картоплю і помідори, а за пам’ять і красу. Вона не врятує свого маєтку — немає за що. Але намагається хоча б ще раз побачити рідне гніздо.

Може бути, заради цієї зустрічі з Раневською-людиною, а не панією — тягнув своє життя старенький Фірс — символ будинку, який настільки злився з ним, що і зараз, через чотири десятиліття, сприймає волю як нещастя. Недаремно ж «і сова кричала, і самовар гудів безперестанку», коли скасували кріпосне право.

Тепер чуються інші звуки — струни, що лопнула, і оркестру (флейта, контрабас і чотири скрипки). Може, це реквієм? Не по приватній власності в цілому, а по тому особисто тобі належному шматочку пам’яті і краси, без якої людина не може сформуватися духовно.

Лопахін пропонує реальний варіант порятунку вишневого саду — дачі. Але вони зруйнують усе, тому що це буде означати прихід чужих людей у твій будинок. «Дачі і дачники — це так банально», — говорить Раневська, і Гаєв підтримує її, хоча нічого натомість запропонувати не може: не звик відповідальність брати на себе.

Її бере Лопахін — син і онук селян, що тут працювали. Напевно, досить мирно співіснували ці два клани — Лопахіних і Гаєвих, — що жили в паралельних соціальних світах на одній і тій самій «панській» землі. От і пропонує він гроші в борг, але віддавати чимось треба, та нічим, і порядні люди в такій ситуації не позичають.

Інші порядні до останньої хвилини не залишають цей потопаючий корабель, що пливе з минулого в безнадійне сьогодення. У ньому живуть на гороховому супі слуги і Шарлотта, яка не знає своєї рідні й батьківщини. Тут же — названа дочка Раневської Варя. Стукає кісточками рахівниці і шарудить паперами рахунків конторник Симеонов-Пищик — «двадцять два нещастя», як і вся садиба. А вона — як потопаючий корабель. Його намагається врятувати Лопахін — нова людина нової епохи, яка міцно стоїть на землі. Але все даремно, і наприкінці драми ми чуємо звук сокири — це вирубують під корінь вишневі дерева. Разом із садом під звуки сокири іде в небуття вірний Фірс — символ минулого «панського» життя. У суєті всі забули про нього. Нема кому взяти на себе особисту відповідальність за долю старого.

Раневська повернулася в Росію, а потрапила ніби в інший вимір — епоху первісного нагромадження капіталу, що давно пройшла на Заході. Але не тільки потяг — спізнилися усі вони. Потяг життя пішов у напрямку капіталізації, тобто вижимання «готівки» і «безготівкового» з усього, з чого їх тільки можна вижати. Утому числі і з беззахисної краси. Але відмовитися від неї і від минулого — все одно що відмовитися від рідної матері. Що і робить Яша, який мріє про закордон, — найогидніший персонаж п’єси. Не стільки за посадою, скільки за психологією. Він раб. А рабам непотрібна духовна пам’ять.

Людині, державі, історії без неї просто не обійтися.