СВІТОВА ЛІТЕРАТУРА 10 КЛАС РІВЕНЬ СТАНДАРТУ

АВТОРСЬКІ УРОКИ

ТРАДИЦІЇ І НОВАТОРСЬКІ ЗРУШЕННЯ В ПОЕЗІЇ СЕРЕДИНИ – ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ

 

УРОК № 21

Тема. Загальна характеристика провідних шляхів розвитку поезії середини XIX століття. Етичні та естетичні засади соціально-спрямованої лірики (М. Некрасов). Принципи «чистого мистецтва» в поезії (група «Парнас», творчість А. Фета)

 

Мета: ознайомити учнів із шляхами розвитку поезії середини XIX століття; розглянути естетичні та етичні засади соціально-спрямованої лірики; засвоїти поняття про парнаську школу поетів та принципи «чистого мистецтва» у поезії, поняття «декаданс»; розвивати навички виразного читання, зв’язного мовлення, роботи з додатковою літературою, аналізу поетичного тексту; сприяти формуванню культури читача.

Обладнання: підручник; портрети М. Некрасова, А. Фета, Ф. Тютчева, поетів парнаської школи; репродукцію літографії О. Лебедєва до вірша М. Некрасова «Роздуми біля парадного під’їзду»; словник літературознавчих термінів; тексти віршів М. Некрасова, Ф. Тютчева, А. Фета (мовою оригіналу чи перекладах на вибір учителя).

ХІД УРОКУ

I. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ й МЕТИ УРОКУ

II. ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НОВИХ ЗНАНЬ, ФОРМУВАННЯ ВМІНЬ ТА НАВИЧОК

1. Лекція вчителя.

(У процесі лекції учні складають конспект або тези.)

Кінець XIX — початок XX ст. позначається загальною кризою, яка охопила різні сфери життя: економіку, політику, культуру. Однак ідейний розрух у настроях, невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень сповнювали душі людей тривогою, та разом з тим заохочували до пошуків нових ідеалів як у житті, так і у творчості.

У літературі романтизм і реалізм відійшли на другий план і поступилися новому напряму — модернізму, який став естетичним вираженням духовного перевороту.

Ситуація кінця XIX ст. відзначалася суперечливістю в історичному, естетичному і світоглядному планах. Нестабільність та хаос життя, втрата ідеалів і колишніх цінностей знайшли вираження в специфічному умонастрої кінця століття, що має назву декаданс.

 

2. Робота зі словником літературознавчих термінів.

Декаданс (фр. decadance — занепад) — узагальнена назва кризового світосприйняття, яке виявляється в літературі, мистецтві, культурі.

 

3. Продовження лекції вчителя.

Уперше цей термін використав французький поет Т. Готьє 1869 року в передмові до книги Ш. Бодлера «Квіти зла». Пізніше про декаданс писав П. Верлен у віршах 80-х років XIX ст. («Нудьга» та ін.) На межі ХІХ-ХХ ст. декаданське світовідчуття поширилося в багатьох країнах.

Зазначимо, що в центрі декадентської літератури — людина, яка відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів, віри в майбутнє. Особистість не сприймає брутальної дійсності, надаючи перевагу самозаглибленню і самоспогляданню. Єдина дія, на яку вона здатна — «пристрасна нудьга» (за словами французького письменника П. Клоделя).

Згідно з визначенням критика Л. Тайада, декаденти — це «покоління, яке співає і плаче»: плаче від «прози життя», «незатишної дійсності», а співає, щоб не втратити «сердечного настрою», хоча «серце вже перетворилося на кладовище нездійсненних мрій і надій». Тому основними мотивами творчості письменників-декадентів були сум, відчай, песимізм, розчарування, скарги беззахисної душі. Улюбленими темами стають підкреслена хворобливість і згасання життя, що перетворюються на джерело витончених переживань.

Одним із провідних тем декадентських творів є утвердження ролі мистецтва, його переваги над реальністю. Звідси прихильність до естетизму О. Вайльда, І. Анненського та інших письменників.

Декаденти тяжіють до фантастики, ірраціональності, містики, що допомагає відобразити складні зрушення у свідомості людини. Нерідко герой декадентських творів має вразливу психіку, це сприяє глибоким прозрінням, а навколишній світ змальовується у підкреслено брутальних тонах. Так відбувається поєднання натуралізму з романтизмом у межах декадансу. Декадентські мотиви притаманні й деяким загалом реалістичним творам, що надає їм особливої трагічності та безнадії.

Використання різних напрямів і стилів в добу декадансу засвідчило різнопланові шукання мистецтва кінця XIX — початку XX ст., яке поступово наближалося до кардинальної зміни естетичної системи й появи раннього модернізму.

У цей час великий вплив на мистецтво мали філософські теорії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсона.

Митці другої половини XIX — початку XX ст. перебували у пошуку, який зумовили дві причини: намагання усвідомити духовну сутність світу, моральний зміст існування і прагнення утвердити пріоритет культури. Невипадковим є поява різних шкіл, угруповань, течій, в яких письменників об’єднує ідея «чистого мистецтва», вічного і прекрасного, незалежного від натовпу, бруду, хаосу сучасності. У цей період з’являються групи «Парнас», школа «чистого мистецтва» у російській поезії, символізм тощо. Письменники поступово рухалися від романтизму до модернізму, шукаючи нових форм поетичного вираження. Від романтизму поети перейняли гостре неприйняття буденності, тяжіння до ідеального світу, заглиблення у внутрішні переживання особистості. Але з другої половини XIX століття в поезії починаються пошуки нових, відмінних від романтичних засобів. Замість колишньої оповідальності застосовується пластична описовість, а потім — відтворення особливого внутрішнього світу особистості, ціннішого за дійсність.

 

4. Повідомлення підготовленого учня.

(У процесі розповіді учні складають тези.)

Поетична група «Парнас»

Поетична група «Парнас» залишила помітний слід у літературі. Письменники цих школи надали ліричним творам довершеної витонченості й вишуканості, поставивши в центр своєї поетики красу.

Як відомо, згідно з уявленнями давніх греків, на горі Парнас жили музи та бог поезії, сонця і музики Аполлон. Саме тут бере початок священне Кастильське джерело — поетичне натхнення. У переносному значенні Парнас — символ мистецтва взагалі й поезії зокрема.

У французькій поезії 50-70-х років XIX ст. ця назва отримала друге життя. Парнасцями стали називати поетів, які своїм завданням вважали створення «чистої поезії» й основну увагу приділяли ідеальній поетичні формі.

У групу за різних причин входили і колишній романтик Т. Готьє, і майбутні символісти П. Верлен і С. Малларме, які невдовзі знайшли свій шлях у літературі, і власне парнасці — поети Ш.-Л. де Ліль, Ж.-М. де Ередіа, Т. де Банвіль, котрі сповідували єдині світоглядні та естетичні принципи. Наставником парнаської школи вважається Теофіль Готьє, а її очолювачем — Шарль-Леконт де Ліль.

Поетів парнаської групи об’єднувала передусім ідея «чистого мистецтва». В їхній творчості виявилося небажання впливати на натовп, прославляти його. Як і романтики, вони не сприймали утилітаризації епохи, прагнули відірватися від проблем сучасності, переносили дію своїх творів у далеке минуле або екзотичні країни. Але, на відміну від романтиків, котрі пропагували сповідальність, суб’єктивність, парнасці намагалися уникнути їх, заховати своє авторське «я». Головний акцент вони перенесли на описовість, пластичне, картинне.

Характерними рисами творчості парнасців стали:

— точність і вивіреність поетики замість натхненної недбалості романтиків;

— дбайливе ставлення до обробки вірша й увага до речі в її чуттєвих проявах;

— любов до «романтичного пейзажу» змінилася любов’ю до «штучної природи»;

— живе в їх поезії часто порівнювалося з неживим, матерія з матеріалом (нагота жінки — мармур, листя — мідь, небо — блакитна емаль тощо);

— на відміну від романтиків, що зображали світ у його динаміці, парнасці прагнули зупинити мить, надати їй закінченості і величі;

— головним прийомом парнасців став розгорнутий опис, створення «словесної картини»;

— холодний ідеал краси незабаром почав сприйматися як жорстокий і недосяжний.

Прихильники «сучасного Парнасу», на відміну від романтиків, надають перевагу поетові-майстру. Інакше вони ставилися і до природи. Якщо у романтиків вона жива, одухотворена, то у парнасців — байдужа до людських страждань. Інколи естетизація жахливого або потворного, кристалічна холодність віршів відштовхували читачів від їхніх творів, але попри все вони назавжди залишилися в історії світової літератури. Твори парнасців стали значним явищем у розвитку поетичного мистецтва завдяки високій культурі мислення творців, майстерному володінню технікою вірша, прагненню відкрити нові шляхи в літературі.

В Україні творчість парнасців цікавила багатьох поетів: П. Грабовського, В. Щурата, М. Терещенка, І. Світличного, Д. Павличка та ін. Вони й були перекладачами цих творів. Особливу близькість до цієї групи відчували неокласики, зокрема Микола Зеров. Традиції парнасців відчуваються і в творчості відомих українських поетів М. Рильського, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, О. Бургарда, яких разом із М. Зеровим називали «п’ятеро з Парнасу».

Творчість поетів парнаської школи, за словами М. Зерова, «стала ще однією сходинкою на верхогір’я заповітної гори Парнас».

 

5. Слово вчителя.

У російській поезії XIX століття поширеними були дві течії: соціально спрямована і «чисте мистецтво». Представником першої був Микола Некрасов.

На російському поетичному олімпі йому належить особливе місце. «Він насправді був людиною високого благородства душі та людиною великого розуму...»,— згадував про Некрасова М. Г. Чернишевський, російський прогресивний письменник і критик, сучасник поета. М. Некрасова вважають «співцем страждань народних». І це дійсно так, оскільки головним героєм творів митця стали прості люди, життя яких заслуговує на співчуття.

 

6. Повідомлення підготовленого учня.

(У процесі розповіді учні складають тези.)

Життя та творчість М. Некрасова

Микола Олексійович Некрасов народився 10 грудня 1821 року в українському містечку Немиров Кам’янець-Подільської губернії. Батько його, Олексій Сергійович Некрасов, служив тоді в армії в чині капітана. Мати Олена Андріївна була донькою українського поміщика А. С. Закревського. Микола — третя дитина в сім’ї. Дитячі спогади Некрасова пов’язані із селом Грешнєво Ярославської губернії. Тут, на березі річки Волга, було родове помістя Некрасових і сюди переїхала родина після того, як Олексій Сергійович пішов у відставку. Товаришами маленького Миколи стали діти селян, хоча батько й забороняв своєму синові спілкуватися з кріпаками.

Перший вірш Некрасов написав у сім років і присвятив його матері.

1832 року Микола разом із братом Андрієм вступили до Ярославської гімназії. Гімназисти дуже любили Миколу за його характер і вміння розповідати цікаві оповідки. Майбутній поет багато читав, а на перервах повідував товаришам про своє селянське життя.

Але в 1837 році помер брат Андрій, що дуже вразило майбутнього поета. Він вперше замислився над сенсом життя. Потрясіння відбилося на здоров’ї юнака і батьки забрали його додому. Через деякий час тато хотів віддати його до Дворянського корпусу (військовий заклад), а мати мріяла, що син закінчить університет, оскільки, на її думку, тільки там можна було одержати повний курс наук. Порушивши волю батька, восени 1837 року Микола на гроші матері поїхав до Петербурга. Але вступ до університету вирішив відкласти на рік, бо вважав, що має слабкі знання. Та повертатися додому не було сенсу, адже батько за порушення його волі позбавив сина матеріального забезпечення.

Період з 1838 по 1839 роки був для Некрасова надзвичайно складним. Він жив у маленькій кімнатці в підвалі, харчувався чорним хлібом, ходив на Сінну площу і писав селянам листи за п’ять копійок чи шматок білого хліба. У вересні 1839-го Некрасов вступив «вільним слухачем» на філологічний факультет Петербурзького університету. А через рік побачив світ його перший збірник «Мрії та звуки». Відомий російський поет В. Жуковський порадив початківцю не вказувати своє ім’я, щоб у майбутньому не було соромно за перші вірші. Саме тому вони й були надруковані під ініціалами «М. Н.». Збірка не викликала захоплення критиків. Але сам автор говорив, що для нього це був гарний урок.

Взагалі, 1840-1846 роки біографи поета називають періодом літературного становлення. Некрасов у цей час багато писав (вірші, прозу, нариси, водевілі), намагався друкуватися в різних журналах. Він творив під псевдонімами: М. Перепельський, Ф. Боб, І. Пружинін тощо. Його праця не була марною, поступово вдосконалювався письменницький талант. Вірші Некрасова, створені впродовж 1845-1848 років, користувалися успіхом публіки. Серед них було багато творів громадянської тематики, а саме: «Трійка», поема «Кому на Русі жити добре», «Колискова пісня», «На Волзі», «Лицар на годину» тощо.

У 1847-му вийшов перший номер часопису «Современник», який упродовж тридцяти років очолював Некрасов. Як відомо, цей журнал був заснований О. Пушкіним 1836-го. Некрасов був головним редактором, видавцем, активним працівником. Цей журнал став рупором демократичних кіл Росії того періоду.

Своїми вчителями в літературі Некрасов вважав критика В. Бєлінського та письменника М. Гоголя. Обидва вони, на думку поета, були «народними захисниками», боліли за тяжку долю народу. М. Гоголю Некрасов присвятив вірш, у якому є такі рядки:

Со всех сторон его клянут,

И, только труп его увидя,

Как много сделал он, поймут

И как любил он — ненавидя!

«Любити — ненавидячи» — саме цього навчився Некрасов у свого великого співвітчизника. Для поета любити свій народ означало викривати соціальну несправедливість, гнобителів (поміщиків, чиновників, купців), що й відтворено у віршах «У дорозі», «Батьківщина», «Чиновник», «Сучасна ода», «Секрет», «Собаче полювання» тощо.

У 50-х роках з-під пера Некрасова вийшло багато ліричних поезій. Вони були присвячені жінці, знайомство з якою мало на нього позитивний вплив. Це була Явдоха Яківна Панаєва, розумна, мила жінка. Впродовж п’ятнадцяти років вона є найближчим другом поета. Окрім того, Панаєва сама писала романи, допомагала читати коректури часопису, готувати матеріал для нових номерів, зустрічалася з авторами. У 1856 році вийшла збірка «Вірші», схвально сприйнята прогресивною критикою як маніфест демократичної літератури.

Після закриття журналу «Современник» 1868 року Некрасов арендував у видавця Краєвського журнал «Отечественные записки». Поет зумів згуртувати передових письменників і публіцистів того часу, і журнал став бойовим органом демократичної молоді.

Останні роки М. Некрасова пройшли в тяжких фізичних стражданнях, пов’язаних із хворобою — раком. Для пізньої лірики поета характерні елегійні мотиви: «Три елегії» (1873), «Ранок», «Елегія» (1874) та ін. Настрої цих віршів зумовлені втратою багатьох друзів, відчуттям самотності, тяжкою хворобою. Та разом з тим з’являються і такі поезії, як «Пророк» (1874), «Сіячам» (1876). Некрасов уже був дуже слабким, але розум йому не зраджував, і поет продовжував писати. В січневому номері «Отечественных записок» за 1877 рік вийшли «Останні пісні» М. Некрасова, що були із захопленням зустрінуті читачами. Звістка про тяжку хворобу митця рознеслася країною. Читачі писали йому, посилали телеграми, вірші, в яких висловлювали співчуття й любов.

27 грудня 1877 року М. О. Некрасов помер. Труну з тілом поета студенти на руках несли до самого цвинтаря. У похоронній процесії взяли участь більше чотирьох тисяч.

Твори М. Некрасова користуються популярністю в Україні. Серед найбільш відомих перекладачів російського поета слід назвати І. Франка, М. Рильського, М. Вороного, М. Терещенка, П. Усенка та ін.

 

7. Робота з портретом письменника.

(Можна використати репродукції портретів пера С. Левицького, І. Крамського, І. Ге.)

—  Що вас вражає у портреті поета? (Надзвичайно сумні очі.)

 

8. Слово вчителя.

У 1848 році М. Некрасов написав вірш, в якому досить сміливо втілив незвичайний, але художньо завершений образ нової музи людства. Цей образ відіграв значну роль в історії російської реалістичної літератури. Митець нерозривними узами пов’язав свою поетичну музу з долею народу.

 

9. Виразне читання вірша М. Некрасова «О шостій вчора завернув..

(Учитель або підготовлений учень читають вірш мовою оригіналу чи в перекладі.)

 

10. Бесіда.

—  Де відбувається дія вірша? (На Сінній площі. Це ринкова площа в Петербурзі, де відбувалися тілесні покарання.)

—  Свідком якої сцени став ліричний герой? (Покарання молодої жінки-селянки.)

—  Що в цій сцені вразило ліричного героя? (Те, що молода жінка поводила себе мужньо, не проронивши навіть стогону.)

—  Як зрозуміти останні рядки вірша: «И Музе я сказал: “Гляди! / Сестра твоя родная!”»? (Ці рядки є свідченням того, що Муза поета служить народові. Авторові небайдуже тяжке життя простих людей.)

—  Який прийом використовує поет у вірші? (Прийом контрасту: тяжкі реалії життя і високе звертання до Музи. Як відомо, античні автори, звертаючись до Музи на початку твору, просили благословення, демонструючи свою залежність від богів. А Некрасов у такій своєрідній формі декларує нове розуміння теми поета й поезії: митець має служити народові.)

—  Яку роль у цій поезії виконує прийом контрасту? (Показує різке розмежування між дійсністю та мистецтвом. Але автор підкреслює, що його муза дослухається до проблем життя.)

—  Визначте розмір вірша. (Ямб.)

 

11. Виразне читання вірша М. Некрасова «Роздуми біля парадного під’їзду».

(Учитель або підготовлений учень читають вірш мовою оригіналу чи в перекладі.)

 

12. Бесіда.

—  Чим були викликані роздуми поета? (Він спостерігав звичайну картину: прості селяни прийшли в столицю з проханням до високого чиновника.)

—  Знайдіть описи селян. (Уривок від слів «Он гостей оглядел: некрасивьі на вид!..» до слів «...Из каких-нибудь дальних губерний». Судячи з їхнього вигляду, це бідні селяни, що здолали нелегкий шлях до Петербурга, вірні патріархальним традиціям (помолилися на церкву).)

— Чи можна судити про ставлення автора до селян? (В описі селян відчувається співчуття до них. Цьому сприяють такі форми слів, як «армячишка», «долгонько». Зменшено-пестлива форма допомагає відобразити тепле ставлення автора до селян.)

—   Яким зображено господаря «розкішних палат»? Назвіть прийом, що його використовує автор. (Уривок від слів «А владелец роскошных палат...» до слів «...Возвеличенный громкой хвалой!..» При зображенні високого чиновника автор використовує прийом іронії.)

—   Яке ставлення викликають слуги чиновника? (Їхня поведінка обурлива. На прикладі слуг високого чиновника автор показав духовну деградацію людей під дією соціальної нерівності. Слуги петербурзького чиновника теж селяни, але вони є свідками зневажливого ставлення їх хазяїна до бідних людей. На жаль, слуги дозволяють собі поводитися так само. Це надає їм можливості відчути свою зверхність над нещасними посланцями з далеких губерній.)

—   Як ви думаєте, чи образилися селяни через вчинок слуг? (Ні, вони мовчки повернулися і пішли, говорячи: «Суди його Бог!» Ці слова стосуються і високого чиновника, і його слуг. Така мовчазна покірність є свідченням того, що селяни ще не здатні до протесту проти своїх поневолювачів.)

—   Які думки викликає вигляд селян, що повертаються додому, не вирішивши свої проблеми? (Образ селян викликає роздуми про тяжке становище народу в усій Росії. Саме так у вірш входить тема рідної землі.)

—   Зачитайте рядки вірша, що на вашу думку, є найважливішими. (Уривок від слів «Родная земля!..» до слів «И духовно навеки почил?..»)

—   З’ясуйте значення риторичного запитання у фіналі вірша. (Ці рядки мають пробудити свідомість сучасників і змусити задуматися над необхідністю змін у суспільстві.)

—   Яка композиція вірша? (Зачин («Вот парадный подъезд», розвиток дії (розповідь про події), кульмінація (образ рідної землі і стогін народу). Вірш нагадує епічний твір, в якому чітко відображено позицію автора-демократа й гуманіста.)

—   Які елементи розмовної говірки автор вводить у зміст вірша? («Армячишка» (верхній одяг селян), «лапти», «гони», «допусти», «знать, брели-то долгонько они», «покуда» тощо.)

—   Прослідкуйте, чи однакова інтонація вірша? (Ні, на початку твору інтонація звичайна, оповідна, а потім вона наростає, набуваючи гнівних публіцистичних нот у фіналі (починаючи від слів «Родная земля!» і до кінця твору).)

—   Які художні засоби використовує автор? (Епітети: «парадный подъезд», «деревенские русские люди», «лестью бесстыдною», «преклонные дни» тощо; іронія, риторичні запитання, риторичні оклики, незакінчені речення, що підкреслюють жанр твору — роздуми; контраст (зображення селян і високого чиновника).)

—   Якою є тема вірша? (Безправне становище простого народу, що викликає глибоке співчуття ліричного героя.)

 

13. Робота з репродукцією.

(Учитель демонструє репродукцію літографії О. Лебедєва до вірша М. Некрасова «Роздуми біля парадного під’їзду».)

—   Який епізод вірша зобразив художник? (Селяни біля під’їзду.)

—   Знайдіть рядки, що відповідають зображеному.

—   Як на вашу думку, чи вдалося художникові відтворити авторський задум?

 

14. Слово вчителя.

28 лютого 1861 року помер Т. Г. Шевченко. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лєсков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Великий Кобзар був похований на Смоленському цвинтарі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах в Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева. Напередодні похорону М. Некрасов написав вірш «На смерть Шевченка».

Над труною Великого Кобзаря з траурними промовами виступили В. Білозерський, М. Костомаров, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Чубинський, П. Куліш.

На Смоленському цвинтарі, де був похований Т. Шевченко, впродовж двох місяців щотижня справляли панахиди. 14 квітня 1861 року члени української громади в Петербурзі організували літературний вечір пам’яті Т. Шевченка, кошти від якого пішли на допомогу бідним студентам. На цьому вечорі пам’яті зі споминами та творами виступили М. Костомаров, П. Куліш, а також російські поети А. Майков, Я. Полонський, М. Некрасов, котрий прочитав свій вірш «На смерть Шевченка». Після проводів праху Шевченка в Україну в залі петербурзьких дворянських зборів організували другий шевченківський вечір, де відбувся великий вокальний концерт. У ньому взяли участь симфонічний оркестр, чоловічий та жіночий хори, солісти петербурзьких опер Д. Леонова, С. Гулак-Артемовський (автор «Запорожця за Дунаєм»). Програма вечора складалася переважно з українських пісень або творів української тематики, наприклад маршу із симфонічної фантазії Ф. Ліста «Мазепа». Кошти, отримані від цієї акції, передали родичам поета для купівлі землі.

 

15. Виразне читання поезії М. Некрасова «На смерть Шевченка».

(Підготовлений учень декламує вірш у перекладі П. Усенка.)

Ні, не сумуйте, скажу я по щирості!

Випадок трапився трохи не бажаний.

Гине дочасно від Божої милості

Краю російського син її вражений.

З часу дораннього молодість трудная,

Пристрастів повна, надій і захоплення...

Смілі промови, борня безрозсудная,

Довгі по тому часи поневолення...

 

Все йому знане: тюрма петербурзькая,

Допит, заслання, жандармів люб’язності,

Сині, безкраї степи оренбурзькії,

Ґрати залізні. У скруті, в незнаності,

Вічно образи холодні приймаючи,

Жив він солдатом — з солдатьми нужденними,

Міг і загинуть від лиха щоденного,

Певне, що й жив лиш того дожидаючи.

 

Та, не зменшаючи гніту знедолення,

Оберегло у часи поневолення

Руських людей провидіння грайливеє,—

Зникла пора його зла, нещасливая,

Все, що від юності ранньої марилось,

Серцю жадане, немов засміялося...

Бог же позаздрив йому:

І життя обірвалося.

 

16. Бесіда.

—   Як називає Некрасов свого українського побратима по перу? («Гине дочасно від Божої милості / Краю російського син її вражений».)

—   Які біографічні мотиви із життя Т. Шевченка відобразилися у вірші? (Уривок від слів «З часу дораннього молодість трудная...» до слів «Жив він солдатом — з солдатьми нужденними».)

—   Як ви розумієте слова: «Зникла пора його зла, нещасливая...»? (Мається на увазі кріпосне право, що було скасоване у 1861 році.)

—   Визначте розмір вірша. (Шестистопний ямб, який у фіналі чергується із чотиристопним ямбом. Це чергування надає можливості передати неочікуванність смерті Т. Шевченка.)

—   Чого досягає перекладач поезії, використовуючи повні форми прикметників? (Повні форми прикметників («трудная», «безрозсудная», «безкраї», «грайливеє») характерні для фольклору і надають віршеві протяжності, що відповідає настроям туги за небіжчиком.)

—   Визначте художні особливості поезії? (Епітети: «Божої милості», «тюрма петербурзькая», «провидіння грайливеє» тощо; повні форми прикметників; незакінчені речення.)

 

17. Повідомлення підготовлених учнів.

Особливості творчості російських поетів, представників «чистого мистецтва»

У російській літературі XIX століття значного поширення набули естетичні концепції «чистого мистецтва» або «мистецтва для мистецтва». Тенденція розвитку «чистого мистецтва» в Росії пояснюється намаганням його захисників протистояти популярності революційно-демократичного руху та «утилітарним» підходам до розуміння природи мистецтва. Особливо ці тенденції були поширеними у творчості послідовників романтизму, а саме: А. Григор’єва, А. Майкова, Я. Полонського, А. Фета, Ф. Тютчева та ін. Ці поети у своїх творах намагалися уникати соціальних та політичних питань, виявляли особливий інтерес до художньої форми.

 

Життя та творчість А. Фета

Афанасій Афанасійович Фет — один з найяскравіших представників напряму «чистого мистецтва» в російській поезії XIX століття. Творчий шлях поета охоплює понад півстоліття. Хоча для багатьох Фет тривалий час був другорядним письменником.

Значний вплив на майбутнього поета мала таємниця його народження. У 14 років Фет дізнався, що справжнім його батьком був не дворянин Афанасій Шеншин, а німецький чиновник Йоган Фьот. Він втратив дворянські привілеї, прізвище, до якого звик, і все своє життя вимушений був докладати зусилля, щоб повернути їх.

Афанасій Фет отримав гарну освіту. Спочатку юнак навчався в німецькому пансіоні (1835-1837), а потім — на словесному відділенні Московського університету, яке закінчив у 1844-му. Він рано почав писати вірші й виявив інтерес до класичної філології. Це захоплення він проніс через усе життя. Впродовж навчання в університеті Фет зблизився зі своїм однокурсником Аполлоном Григор’євим та майбутнім юристом Яковом Полянським. Їх єднала не тільки тепла дружба, а й естетичні погляди та захоплення поезією.

Літературним дебютом Фета була збірка віршів «Ліричний пантеон», яка побачила світ у 1840 році. Книга привернула увагу критики, але не набула широкого розголосу. До неї входили балади та антологічні вірші (близькі за темою й манерою до античних).

У житті Фета чітко вирізнилося прагнення до «ідеалу» і «буденні події». Він рано зрозумів, що поет у цьому світі беззахисний. Тому в 1845 році вступив на військову службу, почавши її унтер-офіцером кірасирського полку, який розміщувався на території Херсонської губернії.

1850 року вийшла збірка віршів Фета, що засвідчила появу нового оригінального поета. Він увійшов до кола столичних літераторів, зблизився з редакцією журналу «Современник», особливо з його ліберальним крилом — І. Тургенєвим, Л. Толстим, І. Гончаровим, критиком П. Аненковим.

Збірка 1856 року теж мала успіх, але нетривалий, а двотомне видання 1863-го, що стало підсумком 25-річної роботи автора на поетичній ниві, було піддане різкій критиці, яка зашкодила репутації поета. Різкі критичні відгуки про нього з боку представників революційно-демократичного табору, численні пародії на його вірші стали причиною того, що у 60-70-ті роки Фет припинив друкувати свої твори.

У 1858 році поет вийшов у відставку і цілком віддався літературній творчості.

Десять років (1867-1877) Фет не писав віршів — захопився філософією А. Шопенгауера.

Важливою сторінкою творчого життя поета є перекладацька діяльність, в яку він поринув у 70-80-х роках. Серед його перекладів слід назвати «Фауста» Й. В. Ґете, твори Горація, «Сатура» Ювенала, «Вірші» Катулла, «Енеїду» Вергілія та ін. Перекладацька діяльність Фета стала поштовхом до того, що його було обрано членом-кореспондентом Російської Академії наук.

Найважливішою подією останніх років життя Фета був вихід чотирьох збірок й оригінальних віршів «Вечірні вогні» (1883-1891). До них увійшли твори, написані після 1863 року. Поезії цього періоду пройняті філософським світосприйняттям, проникнуті мотивами кохання, пейзажними замальовками. Для віршів характерне поєднання трагічного і світлого («Смерть», «О. Л. Кій» (Олександрі Львівні Кревській), «Муза», «Сяяла ніч.» та ін.)

1888 року у зв’зку з «50-річчям своєї музи» Фет добився звання придворного камергера і права носити власне прізвище. За словами самого поета, «цей день був найщасливішим у його житті».

Помер А. А. Фет 21 листопада (3 грудня за н. с.) 1892 року в Москві, похований у родовому маєтку Шеншиних у селі Клейменово...

 

18. Виразне читання поезій.

(Учень або вчитель виразно читає вірш А. Фета «Я прийшов до тебе мила...» у перекладі М. Вороного.)

19. Аналіз поезії.

—  Яка тема твору? (Тема кохання переплітається з темою природи. Окрім того, у вірші відчувається ще один мотив — поетичної творчості.)

—  Якою змальована природа? (Природа оживає, буяє життям і красою.)

—  Що можна сказати про настрій вірша? (Настрій радісний, відчувається жага до життя, краси, кохання.)

—  Яким у цьому вірші постає автор? (Автор нагадує імпровізатора, котрий створює вірш на одному диханні.)

—  Які художні засоби використовує поет? (Епітети: «живуща сила», «спів пташиний» та ін.; метафори: «живуща сила в листі променем заграла», «нове життя буяє»; анафора: «І у лісі.., І лунає спів пташиний, І нове життя буяє», «Що до тебе з тим же палом.., Що душа пройнята шалом.., Що на мене повіває...»)

 

20. Виразне читання поезії А. Фета «Шепіт, лагідне дихання.»

(Учень або вчитель виразно читає вірш у перекладі М. Рильського.)

Шепіт... Ніжний звук зітхання.

Солов’їний спів.

Срібна гра і колихання

Сонних ручаїв.

 

Ночі блиск... Тремтіння тіней...

Тіні без кінця.

Ненастанні, дивні зміни

Милого лиця...

 

У хмаринках — пурпур рози.

Відблиск янтаря...

І цілунків пал, і сльози,

І зоря, зоря!

 

21. Аналіз вірша.

—  Якій темі присвячений цей вірш? (Темі кохання.)

—  У чому полягає особливість поезії? (Вона схожа на прекрасний етюд, що передає красу природи і глибокі почуття. Вірш від початку до кінця пройнятий рухом, незважаючи на те, що в ньому немає жодного дієслова (із 36 слів, з яких складається вірш, 26 — іменники).)

—  На вашу думку, яку роль відіграють незакінчені синтаксичні конструкції? (У вірші багато незакінчених речень, за допомогою яких передаються почуття ліричного героя, його переживання, схвильованість, таємничість і особлива піднесеність душі, викликана коханням.)

 

22. Слово вчителя.

Питання про належність Ф. Тютчева до школи «чистого мистецтва» може викликати заперечення. Але таким сприйняли його сучасники. На думку літературознавців, основні настанови цієї школи яскраво відобразилися в його ліриці, хоча іноді в ній звучав відгомін на політичні події, наприклад повстання декабристів 14 грудня 1825 року. Однак вірші політичної тематики не відіграли значної ролі у творчості поета. Федір Тютчев увійшов в історію світової літератури як поет-філософ, тонкий лірик. У його поезії думка й почуття злиті воєдино. Популярна для романтиків тема трагічної самотності людської душі в його ліриці знайшла нове вираження. «Душа моя — Елізіум тіней»,— писав Тютчев, не знаходячи нічого спільного між світом душі, яка не знає меж і кордонів, та буденним життям. (Елізіум — латинізована форма з давньогрецької — Єлисейські поля — частина підземного царства, де перебувають душі блаженних.)

Відомий російський поет В. Брюсов зазначав: «У поезії Тютчева вірш досяг тієї витонченості, тієї «ефірної висоти», яка до нього не була відома. Поряд із Пушкіним, творцем справжньої класичної поезії, Тютчев стоїть як родоначальник поезії натяків».

 

23. Повідомлення підготовленого учня.

Життєвий та творчий шлях Ф. І. Тютчева

Федір Іванович Тютчев — російський поет, дипломат, публіцист, член-кореспондент Петербурзької Академії наук — народився 23 листопада (5 грудня) 1803 року в садибі Овстюг, Брянського повіту Орловської губернії. Він походив зі старовинного дворянського роду.

Тютчев отримав гарну домашню освіту під керівництвом Семена Раїча, який пізніше став учителем М. Лермонтова. Вивчав латину, древньогрецьку поезію, у тринадцять років перекладав оди Горація. За рік до вступу до університету, в 1818-му, його обрали співробітником Товариства любителів російської словесності. У 1819 році вступив на словесне відділення Московського університету, яке закінчив 1821-го й отримав місце в Колегії іноземних справ. Згодом Тютчев потрапив до Німеччини, у Мюнхен, як позаштатний аташе дипломатичної місії. Тут він знайомиться з Шеллінгом і Гейне, які мали великий вплив на формування світогляду митця. Понад 20 років поет прожив за межами Росії, лише інколи відвідуючи її.

Тютчев увійшов в літературу починаючи з кінця 20-х років. У російських журналах й альманахах з’являлися його вірші «Весняна гроза», «Літній вечір», «Видіння», «Сни», «Весняні води», «Sіlentium!» та ін.

Визначною подією стала публікація в пушкінському журналі «Современник» за 1836 рік добірки з 24 творів під заголовком «Вірші, надіслані з Німеччини» за підписом «Ф. Т.». Тютчев був гордий увагою до нього першого поета Росії й мріяв про особисту зустріч. Проте побачитися їм не судилося. На смерть О. Пушкіна Тютчев відгукнувся віршем «29 січня 1837 року». Як і М. Лермонтов, Тютчев звинувачував у смерті Пушкіна світську верхівку, але вважав, що поет глибоко помилявся, відволікаючись від чистої поезії. Наприкінці вірша він стверджує безсмертя Пушкіна: «Тебе ж, як і перше кохання, серце Росії не забуде».

У 40-ві роки поетичні твори Тютчева майже не з’являлися на сторінках періодичних видань. Частково це пояснюється тим, що він не вважав себе професійним поетом і не шукав слави.

1844 року митець повернувся до Росії і продовжував службову кар’єру та заняття літературною творчістю. У цей час Тютчев виступає з низкою публіцистичних статей французькою мовою: «Листи до пана Кольбу» (1844), «Записка цареві» (1845), «Росія і революція» (1849), «Про цензуру в Росії» (1857), працює над трактатом «Росія та Захід», що залишився незавершеним.

1854 року з ініціативи І. Тургенєва з’явилося перше видання поезій Тютчева, що мало успіх. Друга збірка віршів вийшла у 1868 році, але була сприйнята досить стримано, можливо тому, що тоді популярністю користувалася поезія громадянського звучання.

На думку літературознавців, Ф. Тютчев продовжував традиції філософської поезії, представником якої в російській літературі були В. Жуковський, Є. Баратинський, О. Пушкін. Поет створював вірші, в яких домінувала думка, хоча вона й була тісно поєднана з почуттям. Водночас, як зазначають дослідники, Тютчев не був прихильником якоїсь однієї філософської системи. Його творчий шлях можна схарактеризувати влучним висловом В. Жуковського: «життя і поезія — одне».

4 грудня 1872 року у Тютчева різко погіршився зір і втратилась рухомість лівої руки. Неймовірних страждань йому завдавав головний біль. Вранці 1 січня 1873 року, незважаючи на попередження лікарів, поет пішов на прогулянку, аби відвідати знайомих. Але на вулиці з ним стався напад, який викликав параліч усієї лівої половини тіла. 15 (27) липня 1873 року Ф. І. Тютчев помер. Поховано поета в Петербурзі на цвинтарі Новодівичого монастиря.

 

24. Слово вчителя.

Дослідники називають Ф. Тютчева представником натурфілософської лірики в російській поезії.

Специфіка лірики поета полягає в тому, що він мовою поезії намагається висловити філософські роздуми, які його хвилюють. Філософське сприйняття домінує у творчості Тютчева. І крізь його призму поет висвітлює бачення навколишнього світу, зокрема природи та людини. У творах Тютчева пейзажі одухотворені, а людське і природне першоджерела тісно поєднані.

До шедеврів філософської лірики Ф. Тютчева належить вірш «Sіlentium!». У перекладі з латини ця назва означає «Мовчання».

 

25. Виразне читання поезії Ф. Тютчева «Sіlentium».

(Учень або вчитель виразно читає вірш у перекладі М. Вороного.)

Sіlentium

Мовчи, заховуй од життя

I мрії, і свої чуття!

Нехай в безодні глибини

I сходять, і зайдуть вони,

Мов зорі ясні уночі:

Любуйся ними і мовчи.

 

Як серцю висловить себе?

Чи ж зрозуміє хто тебе?

Не зрозуміє слова він,

Бо думка висловлена — тлін.

Джерел душі не руш вночі:

Живися ними і мовчи.

 

В собі самому жить умій!

Є цілий світ в душі твоїй

Таємно-чарівливих дум;

Заглушить їх буденний шум,

I зникнуть, в сяйві дня мручи,

Ти слухай спів їх і мовчи!

 

26. Аналіз поезії.

—  Яка тема вірша? У чому полягає особливість її втілення? (У вірші ніби схрестилися два мотиви: традиційна для літератури тема поета й поезії і тема кохання. За формою та змістом вірш декларативний, тобто автор намагається переконати читача в правильності суджень, які задекларовані у цій поезії.)

—  Яку проблему вирішує автор у своєму вірші? (Це проблема, що хвилювала ще поетів-романтиків: чи все підвладне мовному оформленню і вираженню, чи, може, є речі, які залишаються невисловленими?)

—  Чи можна судити про ставлення автора до свого ліричного героя? (У вірші відчувається співчуття автора до людини, яка приречена на внутрішню самотність і нерозуміння.)

—  Яке значення має звертання до природи? (Автор використовує прийом психологічного паралелізму. Людина і природа живуть за однаковими законами. Як не можуть зрозуміти зорі того, чому вони мають блищати і згасати у височині, так і людина не може і не повинна намагатися зрозуміти, чому почуття раптово виникають і так само раптово зникають: «Нехай в безодні глибини / І сходять, і зайдуть вони, / Мов зорі ясні уночі: / Любуйся ними і мовчи». Тютчев вважав, що почуття вищі від розуму, оскільки вони є породженням вічної душі, а не тлінної матерії. І через це намагатися висловити те, що відбувається в душі людини, не має сенсу, та й взагалі не можливо: «Як серцю висловить себе? / Чи ж зрозуміє хто тебе? / Не зрозуміє слова він, / Бо думка висловлена — тлін».)

—  Яка строфа, на вашу думку, є ключовою у структурі вірша? (Ключове місце в структурі вірша посідає друга строфа, зокрема рядок, який в оригіналі звучить як афоризм: «Мисль изреченная есть ложь». Саме ця думка пояснює заклики до мовчання в першій та останній строфах.)

—  Яким у поезії постає світ людської душі? (Світ людської душі — живий і опредмечений, він існує ніби поза людиною («любуйся ними» — тобто своїми чуттями — «і мовчи»). Ця авторська ідея підкреслюється насиченою метафоричністю мовлення («чуття сходять», «чуття зайдуть», «серце висловлює себе»).)

—  У поетичному перекладі М. Вороного в назві твору відсутній знак оклику і тютчевський афоризм «Мисль изреченная есть ложь» набуває трохи інших відтінків: «Бо думка висловлена — тлін». Чи змінюється у перекладі значення цих рядків та назви? (Назва твору стає більш стверджувальною. Російське слово «ложь» у «Словникові російської мови» С. І. Ожегова має таке лексичне значення: «намеренное искажение истины, неправда». Слово ж «тлін» походить від «тління», що означає «розпад». Синоніми — прах, тлінність (скінченність життя). Отже, у перекладі М. Вороного цей рядок набуває більш сильного, трагічного відтінку.)

—  Яка роль у вірші риторичних питань та окликів, рефрену «мовчи»? (Риторичні питання та оклики посилюють його ораторську спрямованість. У питаннях простежується філософська тема («Як серцю висловить себе?», «Чи зрозуміє хто тебе?»), у відповідях — ідея («Мовчи, заховуй од життя і мрії, і свої чуття!», «В собі самому жить умій!», «Ти слухай спів їх [почуттів] і мовчи!». Рефреном звучить слово «мовчи». Воно вживається у вірші чотири рази, і це фокусує нашу уяву на основній думці вірша: чому і про що потрібно мовчати.)

—  Російський літературознавець Д. Овсяников-Куликовський у своїй праці «До психології розуміння» аналізує вірш Тютчева «Sіlentium». Учений писав: «Тютчев, як і ми з вами, усвідомлює, що взаємне розуміння є ілюзією. Але усвідомлення цього настільки не заважає ні поетові, ні нам перебувати під владою цієї ілюзії, зберігати її, користуватися її послугами». Яка ваша думку щодо почутого? (Дослідник, можливо, вбачає в цій ситуації особливу принадність: якщо б людські душі розкрилися для взаємного проникнення, то жити на світі було б нецікаво.)

27. Слово вчителя.

У творчості Ф. Тютчева важко виокремити філософську та пейзажну лірику, незважаючи на те, що він писав і суто пейзажні вірші.

Поет любив «зламні» моменти в природі, коли змінюються пори року, ніч поступається дню. Його приваблювали некеровані стихії, такі, наприклад, як буря, гроза.

Одним з кращих його творів цієї тематики є вірш «Весняна гроза» (1828).

 

28. Виразне читання поезії Ф. Тютчева «Весняна гроза».

(Учень або вчитель виразно читає вірш у перекладі М. Рильського.)

Весняна гроза

Люблю я час грози весною,

Коли травневий перший грім,

Немовби тішачися грою,

Гуркоче в небі голубім.

 

Гримить відлуння голосисто!

От дощик бризнув, пил летить.

Краплин прозорчасте намисто

На сонці золотом горить.

 

Біжать потоки вод прозорих,

Пташиний не змовкає гам,

І в лісі гам, і шум у горах,—

Усе підспівує громам.

 

Ти скажеш: пустотлива Геба,

Кормивши Зевсові орла,

Громокипучий кубок з неба

На землю з сміхом розлила.

 

29. Аналіз вірша.

—  Як поет змальовує природне явище? (Гроза як природне явище зображено в усій його реальності за допомогою зорових і слухових образів. Автор яскраво змальовує наближення грози.)

—  За допомогою якого художнього прийому створюється образ грози? (Поет використовує прийом алітерації, за допомогою звуків ніби відтворює гуркіт грому. Для цього в кожному рядкові вірша повторюються звуки «г» і «р». Передати протяжність грозового гуркоту допомагає прийом асонансу (повторення звуку «о».)

—  Чим же приваблює ліричного героя гроза, явище природи, яке багато хто просто побоюється? (Гроза Тютчева приваблює некерованістю стихії, коли все охоплене спалахами блискавок, перебуває в стані боротьби, в руху.)

—  Прослідкуйте, які етапи грози змальовує автор. (Кожна строфа вірша присвячена одному з етапів грози. У першій гроза лише наближається, нагадуючи про себе віддаленим громом. Небо все ще ясне й блакитне (уривок від слів «Люблю я час грози весною.» до слів «Гуркоче в небі голубім». У другій — гроза наближається, починається боротьба між сонцем і бурею, грім звучить голосно і відчутно: «Гримить відлуння голосисте! От дощик бризнув, пил летить. Краплин прозорчасте намисто На сонці золотом горить». А в третій — гроза в розпалі. Та перемагає не зла сила, а природа, життя. Через це «усе підспівує громам»: «Біжать потоки вод прозорих, / Пташиний не змовкає гам, / І в лісі гам, і шум у горах,— / Усе підспівує громам».)

—  Який настрій поезії? (Незважаючи на те, що у вірші зображено страшну природну стихію, настрій веселий. Адже це весна, вона завжди пов’язана з радістю, надіями.)

—  На вашу думку, з якою метою у фіналі вірша з’являється образ Геби? (Як відомо, Геба в грецькій міфології — богиня молодості, донька Зевса і Гери, що стала дружиною Геракла, коли тому було подаровано безсмертя. Образ Геби, яка «Громокипучий кубок з неба / На землю з сміхом розлила» стає завершальним акордом вірша, що стверджує перемогу весни.)

—  Як ви вважаєте, що у вірші є головним: образ грози чи образ-почуття? (Незважаючи на детальний предметний опис грози (грім, пил, дощ, потік води), головним у вірші є не образ грози, а образ-почуття, той настрій, який викликає вона в серці ліричного героя.)

—  Які художні прийоми використовує автор? (Вірш написаний у дусі романтизму. Автор використовує прийом персоніфікації («грім грає», «гримить голосисто», природа «підспівує»), порівняння («краплин прозорчасте намисто на сонці золотом горить»), епітети («травневий перший грім», «в небі голубім»), античні образи (Геба, Зевс та ін.).)

—  Визначте розмір вірша. (Двостопний ямб.)

 

III. ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК УЧНІВ

1. Узагальнююча бесіда.

— Які соціальні умови виникнення декадансу?

— Дайте визначення цього поняття.

— Які особливості декадентського світосприйняття?

— Назвіть естетичні принципи парнаської школи.

— Як ви розумієте термін «чисте мистецтво»?

— Які течії існували в російській поезії другої половини XIX століття?

— Російський поет, літературний критик Аполлон Григор’єв назвав М. Некрасова «людиною з народним серцем». Як ви думаєте, що йому дало підстави так говорити про митця?

— Які принципи теорії «чистого мистецтва» відобразилися у творчості А. Фета і Ф. Тютчева?

— Висловіть власне ставлення до творчості поетів, вірші яких аналізувалися на уроці.

 

IV. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ

 

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Вивчити конспект; проаналізувати один з віршів М. Некрасова, А. Фета, Ф. Тютчева (на вибір). Вивчити один з віршів цих поетів напам’ять (на вибір).

Індивідуальні завдання. Підготувати повідомлення про життя та творчість В. Вітмена, переклади творів В. Вітмена українською мовою, історію написання збірки В. Вітмена «Листя трави».





загрузка...
загрузка...