загрузка...

ШАМІССО, Адельберт фон

(1781 - 1838)

ШАМІССО, Адельберт фон - творчість письменника

ШАМІССО, Адельберт фон (Chamisso, Adelbert von — 30.01.1781, замок Бонкур — 21.08.1838, Берлін) - німецький письменник і вчений-натураліст.

Луї Шарль Аделаїд фон Шаміссо де Бонкур — таке ймення отримав при хрещенні один із класиків німецької літератури. Адельберт Шаміссо — нащадок старовинного лотаринзького роду, народився 1781 р. у родовому замку Бонкур у французькій провінції Шампань. Його батьки належали до аристократії, але революційні події, що зворохобили всю Францію наприкінці XVIII ст., змусили сім'ю покинути батьківщину. Назавжди у пам'яті Шаміссо залишився рідний край, закарбований у рядках вірша «Замок Бонкур» («Das SchloB Boncourt», 1826).

Злидні, матеріальні нестатки змусили родину Шаміссо протягом кількох років поневірятися у Нідерландах та Німеччині, допоки шляхи вигнання не привели їх до палацу короля Пруссії. Тут у Берліні маленький Адельберт 1786 р. став пажем королеви, дружини Фрідріха-Вільгельма II. При дворі він закінчив курс навчання у військовій академії і в 1798 р. став прапорщиком одного із прусських піхотних полків. У 1801 р. він отримав звання лейтенанта, того ж року родині Шаміссо було дозволено повернутися у Францію, але Адельберт залишився в Німеччині.

У Берліні Шаміссо мав багато друзів, серед них: відомий німецький критик, літературознавець Ф. фон Ензе, прихильник творчості Г. Гайне Ю. Е. Гітціг, видавець, письменник Де Ла Мотт Фуке. Результатом їхньої співпраці став журнал «Зелений альманах» («Griiner Musenalmanach», 1804—1808), який отримав свою назву за кольором палітурки. Вочевидь, саме у той період Шаміссо вперше спробував свої сили на літературній ниві. Він намагався писати німецькою мовою, проте остаточного вибору щодо свого подальшого майбутнього ще не зробив. З неабияким завзяттям і наполегливістю Шаміссо прагнув розширити свій кругозір, вдосконалював знання німецької, вивчав грецьку, латину, живі європейські мови, захоплювався природничими науками, особливо цікавлячись ботанікою.

Події, що відбувалися в Європі після приходу до влади Наполеона, змусили Шаміссо, як прусського офіцера, взяти участь у воєнних діях на боці Німеччини. Під Гамельном Шаміссо потрапив у полон, а після звільнення подав у відставку, з одного боку, не бажаючи воювати проти своїх співвітчизників, а з іншого — не поділяючи загального захоплення діями та особистістю Наполеона. На той час уже померли його батьки, відтак Шаміссо протягом кількох років не знав, чим зайнятися. На щастя, з Франції надійшло запрошення стати викладачем в одному з ліцеїв. Але педагогічна кар'єра завершилася цілковитим крахом. Під час перебування у Франції Ш. познайомився з мадам де Сталь, цілком поділяючи її ставлення до Наполеона. Шаміссо супроводжував її у Швейцарії, Відні, Коппе.

У 1812 р. Шаміссо повернувся у Німеччину, щоб надалі вивчати ботаніку у Берлінському університеті. Але не забував і про красне письменство. Результатом його літературних вправ, окрім корпусу поетичних текстів, стала книга «Дивовижна історія Петера Шлеміля» («Peter Schlemihls wun-dersame Geschichte», 1814), яку Т. Манн назвав «однією із найчарівніших у всій німецькій літературі».

Проте ані успішні заняття наукою, ані визнання читачів не допомогли Шаміссо подолати внутрішнє напруження, яке він відчував. Шаміссо болісно переживав усе, що відбувалося у Франції, і водночас не міг не визнати, що всім серцем любить Німеччину, яка надала йому притулок у роки поневірянь, мову та культуру якої він хотів би досконало опанувати. Потрібен був час, щоб розібратися у собі, осмислити те, що відбувається у світі. Для цього слід було покинути Німеччину. І така нагода випала. Шаміссо узяв участь у російській науковій експедиції на бригові «Рюрик», яку очолив О. фон Коцебу. Експедицію організував М. Рум'янцев для пошуку шляху з Берингової протоки навколо берегів Америки. Плавання тривало з 1815 до 1818 р. У червні 1815 р. Шаміссо був призначений натуралістом експедиції і, таким чином, його давня мрія про навколосвітню подорож здійснилася. На борту «Рюрика» він відвідав Гамбург, Копенгаген, Плімут, Тенерифе, Бразилію, Камчатку, Каліфорнію, Філіппіни, Лондон, Петербург, оминув мис Доброї Надії, побував у водах усіх океанів, зустрів нових друзів. Під час подорожі Шаміссо отримав безліч вражень, про які невдовзі розповів у книзі «Мандрівка навколо світу на бригові «Рюрик» («Reise um die Welt auf der Brigg «Riirik», 1821).

Трирічне плавання не лише збагатило Шаміссо враженнями, а й принесло душевний спокій. Він остаточно вирішив залишитися у Німеччині. Емоційний стан Шаміссо передають рядки з вірша «Повернення»(«Bei der Ruckkehr»), написаного у жовтні 1818 р. у Свенемюнде. У них висловлений неприхований захват, який відчуває поет, побачивши рідні береги. З уст ліричного героя вірша виривається патетичний вигук: «О німецька батьківщино!» («О deutsche Heimat!»), він смиренно благає цю, политу «тихими слізьми» («stille Trannen»), землю не відмовити, коли увечері втомлено заплющаться очі, залишити у густій траві камінь, на який поет міг би покласти свою голову.

Після повернення у Німеччину долею Шаміссо заопікувався давній шанувальник його таланту імператор Фрідріх-Вільгельм. Відомий поет і природознавець отримав посаду помічника директора Ботанічного саду, став доглядачем королівського гербарію. Шаміссо отримував цілком пристойну платню, яка дозволила йому облаштувати власний побут і одружитися. Разом із матеріальним добробутом до поета прийшла пора творчої зрілості, дедалі гучнішою ставала його літературна слава.

У 1825 р. Шаміссо відвідав Париж. Змінилося і його ставлення до Наполеона. Раніше Шаміссо гостро критично оцінював Бонапарта, натомість тепер поет сповнений співчуття до драматичної долі людини, котра опинилася у вигнанні. Ці переміни набули втілення у віршах «Сон» («Der Schlaf», 1825), «Мрійникові»(1829), драматичному фрагменті «Смерть Наполеона».

У1837 р. Шаміссо видав збірку віршів («Gedichte»), створив цикл «Вигнанці» («Die Verbannten»), до якого увійшли поеми «Бестужев» і «Войнаровський». У той самий час він створив цикл балад «Німецькі народні легенди». У 1832 р. Шаміссо разом із Шауді видавав журнал «Німецький альманах муз» («Der deutsche Musenalmanach»). 1835 року Шаміссо обрали до складу Академії наук.

В останні роки життя поет здебільшого творив на ниві лірики. Поряд із працею над власними творами, він перекладав П. Ж. Беранже, вплив якого простежується в окремих віршах самого Шаміссо — наприклад, у відомій баладі «Жебрак і його пес» («Der Betterundsein Hund»). В оригінальних віршах Шаміссо цього періоду посилюються елегійні настрої, у деяких — приміром, у вірші «Сон і пробудження» (1837) — відчувається наближення смерті. Шаміссо, озираючись на пройдений шлях, намагається підсумувати свій життєвий досвід.

Хвороба легень, від якої письменник страждав протягом багатьох років, обірвала його життя у 1838 р. А через півстоліття шанувальники його таланту спорудили пам'ятник Шаміссо на майдані Монбіжу у Берліні.

Шаміссо ще за життя був визнаний видатним поетом. Його творчість високо цінував Г. Гайне. Т. Манн у своєму есе «Шаміссо», написаному в 1911 p., відзначав «ефірну ніжність», «епічний спокій і карбовану об'єктивність» поетичних творів нащадка лотаринзького роду із замку Бонкур, підкреслював дивовижну віртуозність терцин Шаміссо. Учні німецьких шкіл початку XX ст. вивчали рідну мову за творами Шаміссо, а Р. Шуман та Е. Ґріґ писали музику до його віршів.

Поетичний доробок Шаміссо посідає вагоме місце у його літературній спадщині. Улюбленими жанрами поета були балади, поеми, інтимна лірика. Предметом поетичних роздумів автора було кохання і життя жінки («Frauen-Liebe und — Leben») — саме так називався цикл, написаний Шаміссо у 1830 р. і покладений на музику Р. Шуманом у 1840 р.

Цикл вирізняється дивовижною увагою до багатющої палітри почуттів, притаманних жіночій душі. Поет намагається зазирнути у глибини переживань покинутої дівчини («Як блаженна насолода, ці гарячі вуста...»), з неприхованим захватом, без зайвої сентиментальності відтворює один із найважливіших моментів у житті жінки — материнство («Біля грудей дитя заснуло...»). Сумовитими барвами вписана у жіночу долю смерть коханого чоловіка («Останнє зітхання розкраяло серце...»). Цикл завершується життєствердним напучуванням, з яким звертається до юної онуки бабуся, що пізнала нелегкий, але прекрасний жіночий талан.

У поетичних рядках Шаміссо закарбовані нелегкі долі вигнанців, що наважилися кинути виклик можновладцям і небу (поеми «Бестужев» та «Войнаровський»). Строкатими замальовками людських буднів рясніють твори із циклу «Пісні і картини життя», у якому автор відтворює існуючі соціальні дисонанси: вірші «Інвалід у божевільні» («Der Invalid im Irrenhaus», 1827), «Стара праля»(«Die alte Waschfrau»), «Молитви вдови» («Das Gebet der Witwe»). Твори цього циклу будуються на контрасті, Ш. зосереджує свою увагу на брутальних, «неестетичних» аспектах життя. До речі, сучасники звинувачували поета у надмірній прихильності до естетики потворного. Але автор свідомо обирав дисонанс як провідний прийом, продовжуючи традицію ранніх романтиків.

Схильність Шаміссо до страшних сюжетів виявилася, приміром, у вірші «Дон Хуаніто Marques де лос Леґанес», історії молодого іспанського Гранда, котрий зголосився виконати кривавий вирок, ухвалений його родині, а також у написаній терцинами баладі «Дівчина із Кадікса», у поемі «Сала-і-Ґомес», мотив якої запозичений зі знаменитої німецької «робінзонади» — роману Й. Г. Шнабеля «Острів Фельзенбурґ» (1731).

Всесвітню славу Шаміссо принесла книга «Дивовижна історія Петера Шлеміля». Як розповідає сам письменник, він почав працювати над повістю, щоб розважитися та потішити дітей свого приятеля Едуарда Гітціґа, якому й присвячений твір.

У портреті та долі героя повісті чимало деталей, які вказують на його схожість із автором «дивовижної історії». Але успіх повісті принесли не автобіографічні подробиці. Шаміссо звернувся до одного з вічних сюжетів в історії світової літератури, запропонувавши власний варіант інтерпретації теми угоди людини з дияволом.

Герой повісті — Петер Шлеміль, неповороткий і неквапливий, вбраний у перелицьований чорний сурдут, «довготелесий парубійко», намагається знайти царину, у якій би могли здійснитися його скромні мрії. Під час бучного бенкету, влаштованого одним заможним паном, Шлеміль, на якого ніхто з гостей не звертає уваги, запримітив «мовчазного пана поважного віку, сухорлявого і кощавого», вбраного у «старомодний сірий шовковий редингот». Дивний пан робить дива: із кишень свого редингота він виймає то «розкішний, гаптований золотом килим», то «трьох вороних коней, осідланих і загнузданих», «справжню розрив-траву, корінь мандрагори, талерінклюз, чарівний гаманець Фортуната». Усі присутні сприймають те, що відбувається, як належне і, отримавши кожен своє, забувають про людину у сірому вбранні. І лише Петер зауважує у «блідому обличчі» чарівника «щось моторошне». Непомітно покинувши дім багатого господаря, Петер опиняється за містом, де зовсім несподівано знову зустрічає чоловіка у сірому рединготі. Той пропонує Шлемілю продати йому тінь за гаманець Фортуната, у якому ніколи не закінчуються червінці. Побачивши «добрячий, пошитий з міцного сап'яну» гаманець, Петер погоджується. Угода відбулася.

Отримавши гаманець, Петер назавжди розпрощався зі своєю тінню, а разом з нею і з колишнім життям. Шлеміль стає ізгоєм, тому що у нього немає тіні. Його покидають слуги, з ним залишається тільки відданий Бендель. Петер хоче одружитися з Мінною, але отримує відмову. Всі, з ким Шлеміля зводить доля, відвертаються від нього. Геть розчарувавшись у житті, він випадково купує на ярмарку семимильні чоботи і вирушає у мандри, сподіваючись знайти місце, де б він почувався затишно і спокійно. Змінюються материки, пори року, нарешті, Шлеміль знаходить притулок в одній із печер поблизу стобрамних Фів. Звідси він вирушає у свої наукові експедиції, переконаний у тому, що для вивчення природи брак тіні — не перешкода. Саме у світі природи, де не існує упереджень і умовностей, притаманних світові людей, Шлеміль знаходить спокій, але це спокій безмежно самотньої людини.

Розповівши читачам історію Петера Шлеміля, Шаміссо одним із перших порушив проблему відчуження людини у суспільстві, яка стане центральною в літературі XX століття.

Твори Шаміссо ще за життя були перекладені багатьма європейськими мовами, англійське видання передрукували в Америці, а в Німеччині книга вийшла з малюнками знаменитого художника Дж. Крукшенка, який ілюстрував твори Ч. Діккенса.

Українською мовою твори Шаміссо перекладали П. Грабовський, І. Качуровський, С. Сакидон.

Л. Дудова


загрузка...
загрузка...