загрузка...

СЕЛІН, Луї Фердинанд

(1894 - 1961)

СЕЛІН, Луї Фердинанд - творчість письменника

СЕЛІН, Луї Фердинанд (Celine, Louis-Ferdinand; автонім: Детуш, Луї Фердинанд — 27.05.1894, Курбевуа — 01.07.1961, Медон) — французький письменник.

Селін — одна із найсуперечливіших постатей у літературі XX ст. Він — герой Першої світової війни та «антигерой» Другої, антикомуніст і безбожник, антисеміт і колабораціоніст, автор блискучих за стилем проникливих романів та одіозних памфлетів, лікар і ув'язнений, бунтар-одинак і останній з «проклятих» письменників Франції, провокатор і естет, геній і лиходій...

Народився Селін у передмісті Парижа Курбевуа, деп. Сена. Батько, Фернан Детуш, був чиновником страхової компанії; мати, Маргеріт Детуш, була власницею крамниці жіночої білизни та мережива. У 1897—1899 pp. сім'я кілька разів переїжджала з одного кутка Парижа в інший. У 1900 р. Луї почав навчатися у школі, яку закінчив у 1907 р. Рік він провів у Німеччині, де навчався у пансіонах Д'єпхольца і Карлсруе, а у 1909 р. — у коледжах Англії (у Рочестері та Бродстейрсі). У грудні 1910 р. Селін повернувся у Париж. Найнявся учнем до торговця тканинами, працював у паризьких ювелірів. У вересні 1912 р. записався у дванадцятий кірасирський полк, що квартирував у м. Рамбуйє, дослужився до унтер-офіцера (1914 p.), написав «Нотатки кірасира». На початку війни полк перебував у Лотарингії, а потім його перевели у Фландрію. У жовтні 1914 р. Селін був поранений у руку, переніс дві операції, його нагородили медаллю і військовим хрестом. У 1915 р. медична комісія визнала його непридатним до військової служби.

Селін працював у паспортному відділі Генерального консульства Франції в Лондоні, де одружився із Сюзан Небу, однак французьке консульство цей шлюб не зареєструвало. Через рік Селін отримав посаду наглядача за плантаціями у Камеруні. У березні 1917 р. захворів на дизентерію й був відправлений у Францію. По дорозі він написав свій перший художній твір — новелу «Хвилі».

У липні 1919 р. Селін у Рені отримав ступінь бакалавра, а через місяць одружився з Едіт Фолле, дочкою професора та майбутнього директора Школи медицини у Рені, куди Селін вступив наступного року. У 1924 р. він захистив дисертацію, працював у Комісії з гігієни при Лізі Націй; оселився у Женеві. Упродовж наступних двох років здійснив службові поїздки у США, Африку, країни Європи. Невдовзі він розлучився з Едіт і зійшовся з Елізабет Крег, котрій він присвятить свій роман «Подорож на край ночі». Працював над п'єсами, статтями, здійснив поїздки у центральноєвропейські країни.

У 1932 р. вийшов друком найвизначніший твір Селіна — роман «Подорож на край ночі», за який Селін отримав премію «Ренодо». Саме із цим романом пов'язана з'ява псевдоніму Селіна — так звали його бабусю по материнській лінії.

У романі «Подорож на край ночі» Селін оголосив «апокаліптичний хрестовий похід» проти цінностей гуманізму та демократії, проти «музики оптимізму» як дурману і виправданню насильств над людством. Він зобразив жахливу, справді апокаліптичну картину сучасного йому абсурдного і цинічного світу. Життя у романі — тривала агонія, «дорога гниття», єдиною правдою і реальністю серед фантомів є смерть. Головний герой та оповідач твору — Фердинанд Бардамю, образ автобіографічний, у ньому впізнаються епізоди життя автора упродовж 1913— 1932 pp. Саме він подорожує «на край ночі», вивертає світ навиворіт і показує його гниле нутро. Подорож протагоніста здійснюється у чотири етапи. Перший етап — фронт Першої світової, куди він, студент-медик, пішов добровольцем під впливом пропаганди. На війні він переживає жах і злигодні, бачить гори трупів і безглузду бійню, і мріє лише про те, аби потрапити у полон. Тут він зустрічається з іншим французьким солдатом, Леоном Робінзоном, своїм двійником. Бардамю отримує поранення, лікується у Парижі, знайомиться з американкою Лолою і скрипалькою Мюзім. Досвід війни зробив Бардамю переконаним боягузом, і на боягузтві засновані його антимілітаризм та невір'я у майбутнє.

Другий етап подорожі героя — Африка, до берегів якої відпливає він через кілька місяців після звільнення від військової служби. В одній із французьких колоній він сподівається стати на ноги, але дістає враження пекла. Герой дивом порятовується на кораблі, знову зустрічається з Робінзоном, хворіє малярією, і розчаровується як у хижих колонізаторах, так і в покірних тубільцях.

Третій етап — Америка, де Бардамю пробув біля двох років. Спочатку він працює обліковцем бліх у карантинному госпіталі, потім ходить без роботи і без копійки у кишені, звертається за допомогою до своєї колишньої коханки Лоли. Бардамю влаштовується на завод до Г. Форда, однак незабаром облишає і це заняття, познайомившись у будинку розпусти з Моллі, ласкавою і відданою дівчиною, котра допомагає йому матеріально. І в Америці Фердинанд випадково зустрічається з Леоном Робінзоном.

Нарешті, Бардамю повертається на батьківщину, відновлює заняття медициною, складає іспити, одержує диплом і право вести лікарську діяльність. Він відкриває власний лікарський кабінет на околиці Парижа, у Гаренн-Драньє, де живуть представники бідних верств суспільства, декласовані елементи. Згодом він влаштовується асистентом головного лікаря у психіатричну лікарню. У цій частині роману теж діє Робінзон. Колишній невдаха-вбивця, котрий ледь не втратив зір, утік від своєї нареченої Мадлон. Та приїхала за ним у Париж, але їй не вдається домогтися від Робінзона згоди повернутися в Тулузу й одружитися з нею, і вона стріляє в нього впритул із пістолета. Бардамю байдуже тримає помираючого друга за руку, розмірковуючи подумки про самого себе. Виявляється, йому не вистачало того, «що робить людину більшою за її власне життя: любові до чужого життя... Не було в мені людяності».

Роману, що зображує абсурд і хаос життя, світ, який підійшов «до самого краю», відповідає і мова. С. пориває з традиціями класичної літературної французької мови, широко застосовує розмовну «вуличну» мову, арґотизми, неологізми, табуйовану лексику. «Подорож...» вплинула на формування екзистенціалістського типу роману і екзистенціалістського героя, котрий, на думку Селіна, є «молодою людиною без колективної значущості... просто індивідом».

У 1933 р. Селін познайомився з Елізабет Поркероль, зв'язок з якою триватиме два роки, і розпочав працювати над своїм другим — і за часом, і за значенням — романом «Смерть у кредит» (1936). Матеріал цього твору неприховано автобіографічний. Селін відмовляється від вигаданого оповідача, створюючи максимально наближену до автора особу — Фердинанда. Роман присвячений дитячим спогадам і враженням героя. Тут зображено жорстокого батька, хвору на поліомієліт матір, котра працює продавцем, заробляючи й утримуючи сім'ю. Фердинанд залишає домівку і допомагає здійснити відчайдушні плани винахіднику і повітроплавцю Куртіалю де Перейру. Оповідь у романі максимально наближена до невимушеної розмовної інтонації. Стиль «Смерті у кредит» сам автор називав «дірчастим, мереживним», він характерний дискретністю, уривчастістю, недомовленістю оповіді.

У 1935 р. разом із піаністкою Люсьєн Дельфорж письменник подорожує Данією, Німеччиною, Австрією. Наприкінці року він познайомився з танцівницею Люсетт Альмансор, з якою одружився у 1943 р. У травні 1936 p. Селін відвідав Англію, а в серпні — СРСР. Приводом для поїздки в Радянський Союз було бажання отримати гроші за російський переклад «Подорожі на край ночі» (у 1934 р. його у скороченому вигляді переклала Ельза Тріоле). Селін провів у СРСР два місяці, місяць жив у Ленінграді, відвідував театри і музеї. Ось як він описує свої враження після повернення у приватних листах: «Я повернувся з Росії. Який жах! який нікудишній блеф! яка брудна і безглузда історія! Як усе це гротескно, теоретично і злочинно!»; «Все це огидно, страшно, немислимо бридко... Брудно, бідно — огидно. Тюрма. Всюди поліція, бюрократія і страшенний хаос. Все блеф і тиранія». В результаті поїздки Селін написав антикомуністичний памфлет «Меа culpa» (лат. — «Моя провина»). У ньому він заперечує самі основи комунізму, класовий антагонізм і можливість соціального вдосконалення. На думку автора, причина цього криється у самій людині, «справжнього незнайомця всіх можливих і неможливих суспільств», адже «людина настільки ж людяна, наскільки курка вміє літати». Розумнішими від соціалістів були ієрархи церкви, котрі вважали людину «брудом» і нічого не обіцяли їй, окрім потойбічного спасіння. Того ж року видавництво Деноеля видало «Меа culpa» і докторську дисертацію Селіна «Життя і творчість Філіппа-Ігнаца Земмельвейса», присвячену угорському лікарю-гінекологу XIX ст.

Натомість з позиції анархіста, гнаного буржуазією, публікою, Селін перейшов на позицію гонителя. Напередодні війни він почав боротися за мир з парадоксальної позиції — пацифізму, побудованої на расовій теорії. Наступні два роки були ознаменовані скандальними памфлетами «Дрібниці для погрому « (1937) і «Школа трупів « (1938). Водночас письменник почав співпрацювати з антисемітськими організаціями. У самій назві «Дрібниці для погрому» криється випад проти ворогів нацизму. Селін писав, що не бажає «воювати за Гітлера», але не бажає воювати і «проти нього, за євреїв». Він звинувачує євреїв у розпалюванні війни, заявляє, що саме євреї «штовхають нас до кулеметів». Памфлет «Школа трупів» було піддано переслідуванню. У 1939 р. суд визнав Селіна й Деноеля винними у наклепі на доктора Руке; обидва памфлети на два місяця були вилучені з продажу як такі, що розпалюють расову ворожнечу.

Із початком Другої світової війни Селін хотів добровільно вступити лікарем у французьку армію, однак за станом здоров'я його визнали непридатним для служби. У 1940 p. Селіна призначили головним лікарем диспансеру в Сартрувілі, після окупації він працював у диспансері Безона. У період окупації Селін дав одинадцять інтерв'ю, відправив у паризькі газети та журнали понад тридцять листів. У 1941 р. вийшов друком памфлет «Переполох», який був заборонений у французькій неокупованій зоні. У 1942 р. після повернення з Берліна, куди Селін поїхав у складі делегації французьких лікарів, він підписав «Маніфест інтелігенції проти злочинців-англійців».

У березні 1944 р. письменник видав роман «Маріонетки» («Guignol'sband»). У червні Селін із дружиною залишили Францію, замешкували у Німеччині (Баден-Баден, Кренцлін, Зіґмарінґен). У 1945 р. вони дісталися до Копенгагена, а в той час у звільненій від гітлерівців Франції вже був виписаний ордер на арешт Селіна. Франція звернулася до уряду Данії з проханням про екстрадицію письменника, й у грудні він був заарештований. Селін провів у в'язниці півтора року, де написав «Відповіді на звинувачення « і «Феєрію для іншого разу». 24 червня 1947 р. Селін був звільнений під чесне слово, оселився у будинку свого адвоката в Кларсковгаарді, де написав повість «Траншея» («Casse pipe», 1949). 21 лютого 1950 p. Судова палата Парижа заочно винесла вирок Селіну: один рік в'язниці, виплата 50 000 франків штрафу, позбавлення прав і конфіскація половини майна. У квітні 1951 р. письменника було амністовано, а в липні він повернувся із дружиною до Франції, оселився у Медоні і невдовзі відкрив приватний медичний кабінет.

В останнє десятиліття свого життя Селін видав «Феєрію для іншого разу» (1952—1954), романи «Бесіди з професором Y» (1954), «Із замку в замок» (1956), «Північ» («Nord», 1959). Після смерті Селіна були опубліковані романи «Лондонський міст» («Guignol'sband», II, 1964), «Рігодон» (1969), а також вийшли «Селінівські зошити» («Cahiers Celin», 1976).

Романи «Із замку в замок», «Північ» та «Ріґодон» складають т. зв. «воєнну трилогію». У них наявний значний біографічний елемент: утеча з Франції у Німеччину, переїзд у Данію, арешт Селіна, повернення у Францію після амністії. Будь-які зв'язні історії у трилогії відсутні, є лише монолог автора, розгорнутий у три величезні книги. Цей монолог покликаний спростувати претензії на вираження ідей, на зв'язність, на «порядок», якому письменник протиставляє безладдя. Пізні романи Селіна — політичні памфлети, і, за словами О. Зверева, цікавлять «головно як ілюстрація його ідеологічних пріоритетів і вчинків, що з них випливали». Проте надзвичайно цікавою є позиція оповідача трилогії. Він — зрадник, що носить прізвище автора, до якого наближений і життєвими обставинами, і способом думок. Він розуміє свою приреченість, втікає, і вся оповідь розгортається у трилогії навколо теми втечі, яка, у свою чергу, породжує тему «сакрального» кордону. Те, що твір написано з позиції приреченого зрадника на тлі агонії гітлерівської Німеччини межі 1944—1945 pp., обумовлює основну тональність книги: відчай та історичний песимізм. Проте нерідко відчай обривається сміхом — гірким сміхом людини, котра побачила убозтво нацистської пропаганди, ідеї «нової Європи».

Українською мовою роман Селіна «Подорож на край ночі» переклав П. Таращук.

Є. Васильєв


загрузка...
загрузка...