Камю, Альбер - Біографія, життя і творчість письменника
(1913 - 1960)
Мондові, маленьке містечко на березі африканського моря, занурене в сонце й пил колоніального Алжиру, дало світові не просто людину — а нерв доби, серце ХХ століття, його тріщини, музику, шепіт, вигук. Там, у листопаді 1913 року, народився хлопчик, котрий ізгодом стане Альбером Камю — філософом абсурду, поетом світла, мислителем спротиву й гідності.
Його батько, Люсьєн Камю, сільський робітник, був викликаний на війну, де і зник у буремному галасі Марнської битви — покинув цей світ, коли Альберу ще не було й року. Мати, Катрін Сантес — тиха, майже німотна іспанка з пораненим поглядом — залишилась із двома синами й тягарем нужденного життя. Вона прасувала, мила чужі підлоги, мовчки слугувала чужим будинкам, щоби її діти могли мати хоч якесь завтра.
У цьому мовчанні й народжувалась внутрішня музика Альбера. Його перша школа — це тиша матері, туга за батьком, і нестерпне сонце, яке палить не гірше за несправедливість.
Школа в Белькурі стала для нього не лише порятунком — вона була першим проблиском надії. Юний Камю, босий, закопчений від життя, раптом опинився у світі книг. Вірний учитель Луї Жермен, немовби добрий маг, помітив у хлопцеві блиск розуму й ніжність думки — і допоміг отримати стипендію. Саме завдяки Жермену Камю отримав другий шанс: продовжив навчання в Алжирському ліцеї. Там він відкрив Ніцше, Достоєвського, Пруста — і, разом із ними, безодні душі.
Втім, тіло не було союзником духу. У 17 років — діагноз: туберкульоз. Шпиталь, самотність, відчай. Але смерть — це ще не кінець. Камю вчився не зламатися. Навпаки — саме у присутності смерті він розпочав розмову про життя.
Жан Греньє — його вчитель філософії в ліцеї — став тим, хто вказав напрямок. Він розповів Альберу про Сьорена К’єркегора, релігійний екзистенціалізм, про глибини, де людська віра бореться з абсурдом. Це була не академічна цікавість — це була спрага. Бо життя Камю не мало сенсу ззовні — він мусив виростити його самотужки.
Згодом він вступає до університету. Філологічний факультет Алжирського університету — не престиж, а боротьба. Камю водночас навчається й працює, читає Шопенгауера й Шпенглера, слухає хвилі, що розбиваються об берег, і мріє про власну відповідь на німоту буття.
Його перші есеї — «Про музику», «Сумніви», «Повернення до самого себе» — ще несміливі, але вже насичені його головною темою: людина в абсурдному світі, яка не здається.
Політика? Так, і вона пройшла через Камю. У 1935 році він вступає до компартії. Але це був не догматичний крок — радше моральний. Камю вбачав у комунізмі аскезу, шлях до справжнього гуманізму. Він вірив, що ідея справедливості не може бути мертвою. Та коли партія почала говорити не про людину, а про клас — Камю відійшов. Його сумління не вміщалося у рамки жодної ортодоксії.
Театр праці, який він очолює, стає для нього духовним прихистком. Камю не лише ставить п’єси — він говорить з людьми мовою сцени, мовою трагедії і надії. Це ще один спосіб поставити питання про сенс: через Пушкіна, Жіда, Достоєвського.
1937 рік — народжується його перша книжка: «Виворіт і лице». У ній — майбутній Камю, ще не сформований, але вже пульсуючий. Він проголошує любов до життя — попри абсурд, попри біль. Він вчиться говорити «так» — навіть тоді, коли світ шепоче «ні».
Це була не відмова від боротьби, а нова форма спротиву. Камю не хотів тікати — він прагнув бути. Бути гідним у світі, де гідність здається маревом.
Журналістська робота, газета «Альже репюблікен», боротьба з фашизмом, спроби жити словом — усе це перетворює Камю на хронікера доби. У 1940-х він пише повість, яка переверне французьку літературу: «Сторонній».
Головний герой — Мерсо — не бунтівник, не мученик, не герой. Він просто чесний. Він не плаче на похороні матері — бо не вміє брехати. Він убиває людину — і не ховається за виправданнями. Це була шокуюча відвертість: у світі, де всі вдягають маски, Камю пише про людину, яка знімає свою.
Критик Гастон Пікон сказав: «Якби через декілька століть залишилася лише ця коротка повість як свідчення про сучасну людину, то її було б достатньо».
"Щастя і абсурд — це дві доньки тієї самої землі. Вони нерозлучні."
— Альбер Камю, Міф про Сізіфа
Коли з друкарського верстата сходив «Сторонній», Камю вже виношував інший задум — не художній, а філософський. У 1942 році, коли Європа горіла в полум’ї війни, вийшов «Міф про Сізіфа». Це була спроба дати ім’я тому, що він давно носив у собі: абсурд.
Абсурд, писав Камю, — це не просто безглуздість життя. Це зіткнення двох величин: людського прагнення до сенсу і байдужості Всесвіту. Людина жадає порядку, пояснень, любові, а світ мовчить. І в цьому мовчанні — трагедія, але й виклик.
Самогубство? Це логічна відповідь, але Камю її відкидає. Його Сізіф — не зломлений, а вільний. Він котить камінь не тому, що мусить, а тому, що вибрав це. І саме в цьому виборі — гідність, краса, сенс.
Цей погляд був революційним. Камю не кликав до релігії чи утопії. Він пропонував мужність. Бути — означає жити, знаючи про безсенсовність, і все ж любити життя. Усвідомлення абсурду — не фінал, а старт. Після нього починається бунт.
І тоді з’являється Каліґула. Не історичний імператор, не диктатор, а метафізичний бунтівник. Його трагедія — це трагедія всіх, хто хоче абсолюту, хто не змиряється з обмеженням людського буття. Він бажає правди, справедливості, безсмертя, але намагається їх добути силою. Камю через цю п’єсу показує: абсурд — не ворог. Ворог — це насилля в ім’я абсолюту. Каліґула вмирає не тому, що слабкий, а тому, що самотній у своєму бунті.
Усе це писалося в роки, коли Франція жила під окупацією. Камю працював у підпіллі, писав для видання «Комба», де його слово ставало зброєю. Але не ненависті — спротиву. Бо Камю не вірив у війну як очищення. Його герої не вбивають, вони залишаються людьми навіть серед руїн.
Після війни приходить «Чума» (1947) — найзріліший його роман. Це вже не портрет одного героя — це епос суспільства. У місті Орані лунає вирок: чума. Але Камю не пише про бактерії — він пише про зло, що приходить тихо, і про людську відповідь.
Доктор Рійє — не пророк, не рятівник, а людина, яка робить свою роботу. Він лікує, знаючи, що не врятує всіх. І в цьому — героїзм. Бо бути людиною — це не перемагати зло, а не здаватися йому.
Камю пише документально, строго. Ні сліз, ні риторики. Тільки подих боротьби, дихання совісті. «Чума» — це алегорія фашизму, але також і більше: це притча про зло в усіх його обличчях, і про те, як лишатися собою.
Його філософія бунту — не про крики. Вона про тиху впертість. У «Бунтівній людині» (1951) Камю іде далі. Він аналізує історію бунту — від релігійного до революційного. Він розглядає, як бунт, що народжується зі справедливості, може перетворитися на тиранію. Звідси — критика радикальних ідеологій, у тому числі марксизму.
Це віддаляє його від Сартра і колишніх союзників. Вони бачать у Камю ренегата, бо той не виправдовує насильства навіть задля «вищої мети». Камю ж стоїть на своєму: життя конкретної людини важливіше за всі ідеї.
І він платить за це самотністю.
Але самотність — не кінець. У «Вигнанні та царстві» (1957) він знову говорить про простих людей: тих, хто шукає своє місце, бореться із зневірою, пробує відчути себе частиною світу. Ці новели — ніжні, земні, наповнені світлом, хоч і зіткані з туги. Камю не пропонує істини — лише дотик, близькість, розуміння.
Того ж року він отримує Нобелівську премію. Формулювання звучить майже як епітафія: «за його значну літературну діяльність, яка з надзвичайною проникливістю висвітлила проблеми людської совісті в нашу епоху». Камю ніяково приймає нагороду. Він говорить про відповідальність митця. Про обов’язок перед правдою. Про мистецтво як спротив брехні.
Його голос — не тріумфальний. Радше — тихий, упертий, людяний.
І нарешті — «Падіння». Пізній твір. Сповідь адвоката, який зізнається у своєму лицемірстві, егоїзмі, страху. Це вже інший Камю — втомлений, розчарований, гіркий. Він бачить тінь навіть у світлі. І все ж — продовжує говорити. Бо мовчання — це зрада.
4 січня 1960 року Альбер Камю загинув у автомобільній катастрофі. У його портфелі знайшли рукопис незавершеного роману «Перша людина» — автобіографії, повернення до дитинства, до матері, до сонця Алжиру.
Його життя обірвалося, але не скінчилося.
Камю — не просто філософ абсурду. Він — свідок гідності. Людина, яка навчила не відмовлятися від правди, навіть коли вона гірка. Яка показала, що бути вірним собі — це не слабкість, а шлях.
Він не дав відповіді на всі питання. Але навчив: іноді відповіддю є просто — не зрадити.
Скорочені твори
Шкільні творчі роботи
Мотиви перестороги в романі Камю «Чума»
«Виконання своєї роботи» - гідний спосіб кинути виклик смерті (за романом А. Камю «Чума»)
Сенс назви роману А. Камю «Чума»
ЗНО