ГОМЕР - Біографія, життя і творчість письменника

ГОМЕР - творчість письменника

ГОМЕР (бл. VІІІ ст. до н.е.) - легендарний давньогрецький поет, основоположник античної та європейської літератур.

Вісім античних життєписів Гомера, приписуваних Геродоту, Плутарху та ін., суперечливі і недостовірні.

Місцем його народження називають ряд грецьких міст і островів — Арґос, Афіни, Іос, Ітака, Кіми, Кнос, Колофон, Мікени, Пілос, Родос, Смірна, Хаос та ін. Міфологічний і родовід Гомера — до його предків відносять співців Мусея й Орфея, батьком вважають бога Аполлона, бога ріки Мелет (звідси перше ім’я Гомера — «Мелесіген», народжений Мелетом), Телемаха та ін., а матір’ю — Метіду, Калліопу, Евтеміду та ін. німф. Біографії повідомляють, що він осліп (слово «гомер» у перекладі з еолійського діалекту означає «сліпий»; інші можливі значення — «заручник», «пророк», «поет»), а Музи надихнули його на створення пісень, в основному на Малоазійському узбережжі, що він брав участь у поетичних змаганнях, змагався нібито і з Гесіодом, а помер на острові Іос, де нібито і знаходиться його могила. На основі цих «біографій», на думку вчених, можна зробити висновки: ім’я Г,, якщо він дійсно існував, швидше за все пов’язане з м. Смірна (теперішнє турецьке місто Ізмир) і з о. Хіос, де у VII— VI ст. до н. є. існував рід співців –«гомеридів», рапсодів, котрі вважали себе прямими нащадками і послідовниками Гомера.

Важке і практично нерозв’язне (через втрату багатьох текстів) питання про авторство творів, що приписуються Гомеру. Аж до епохи еллінізму багато хто з греків вважав його творцем не лише «Іліади» й «Одіссеї», а й цілої низки «кіклічних» поем, пов’язаних з міфами про Троянську війну,— «Фіваїди», «Малої Іліади «та ін. Окрім того, Гомеру приписували цикл із 33 «гомерівських гімнів», де оспівані олімпійські боги, і жартівливо-пародійних епосів «Маргіт» і «Війна мишей і жаб» («Батрахоміомахія»); візантійська енциклопедія «Суїда» вважає «гомерівськими» ще низку поем: «Амазонія», «Арахтомахія» («Війна павуків»), «Гераномахія»(«Війна журавлів») та ін. Але вже олександрійські вчені значно звузили число творів, автором яких вважався Гомер.

Згідно з традицією, Гомер був неписьменним, а його поеми аж до VI ст. до н. є. виконувались усно. Афінський тиран Тісістрат, прагнучи підняти значення Афін як загальноеллінського культурного та релігійного центру, здійснив ряд заходів, зокрема створив спеціальну комісію з редагування і запису «Іліади « й «Одіссеї» — бо ж на кінець VI ст. до н. е. Гомер був уже для всіх греків найбільшим авторитетом в поезії, моралі, релігії, філософії. Ці записи двох поем, які не дійшли до нас у первісному вигляді, відкривають історію побутування та тлумачення гомерівських текстів, що триває вже дві з половиною тисячі років.

«Гомерівське питання» виникло в епоху еллінізму, коли деякі філологи олександрійської школи, т. зв. «розділювачі» («хоризонти»), спираючись на текстологічний аналіз, висунули гіпотезу, що «Іліада» й «Одіссея» створені двома різними поетами. Взагалі, величезна повага до Гомера не завадила античним мислителям висловити й критичне ставлення до нього — в аспекті релігійному, морально-педагогічному, історичному, естетичному. Поет і філософ Ксенофан Колофонський (VI ст. до н. є.) різко засуджував антропоморфне зображення богів. Платон, захоплюючись поетичною майстерністю Гомера, водночас ладен прогнати його з держави, оскільки поеми Гомера видаються філософові аморальними, такими, що розбещують молодь. А сумнозвісний критик Зоїл (IV ст. до н. е.), котрого, за стародавніми розповідями, за «ганьблення» було піддано ганебній страті (розіп’ятий на хресті, скинутий зі скелі і т. д.), з позицій раціоналізму висміював «Іліаду» й «Одіссею» за «безглузді» міфологічні «вигадки» і «дивні» мовні звороти. Софіст і філософ-кінік Діон Хризостом (І—II ст.) у т. зв. «Троянському» виступі дотепно й у всеозброєнні чималих знань з міфології, історії, політики, мистецтва доводить, що сюжетна основа «Іліади « «невірна», що Троянська війна насправді закінчилася перемогою троянців і ганебним поверненням додому залишків грецького війська. Ця «серйозно-сміхова» критика гомерівського тексту мала і політичне підґрунтя: римляни, яким служив Діон, вважали себе нащадками троян. Взагалі, в II—III ст. н. є. в античній літературі намітилося серйозне переосмислення і сюжетів, і всієї образної системи Гомера, що особливо помітно в «Діалозі про героїв» софіста-ритора Філострата, «Щоденнику Троянської війни» (фіктивний автор — учасник облоги Іліона Діктіс) і повісті «Про загибель Трої», створеній начебто троянцем Даресом. У цих грецьких творах, які не мають якоїсь значної художньої вартості, автори неприховано критикують Г. за різноманітні «неточності» в передачі подій, за «ідеалізацію» деяких героїв, наприклад, Одіссея та ін. Епічний гомерівський світ підкреслено прогнозується, осучаснюється відповідно до духу пізньоелліністської епохи. А звідси вже й вихід до середньовічних поем про Троянську війну, до п’єси В. Шекспіра «Троїл і Крессіда».

Хоча в античності помітно домінувало захоплене ставлення до Гомера, воно не перешкоджало вдумливому аналізу його текстів (основна частина цих досліджень не збереглась). Арістотель першим почав тлумачити Гомера з позиції іманентних до мистецтва законів жанру, композиції, образної системи. А учень Анаксагора Метродор Лампсакський (V ст. до н. є.) увів «алегоричний» метод пояснення гомерівських образів, згідно з яким постаті богів в «Іліаді»п «Одіссеї»є лише вираженням різноманітних сил природи. Основоположник школи олександрійських філологів Зенодот (III ст. до н. е.), котрий розділив «Іліаду» й «Одіссею» на 24 пісні за кількістю літер фецького алфавіту, у своєму прагненні відновити «справжнього» Гомера доходив до гіперкритичного ставлення до його текстів, вилучаючи з них усе, на його думку, «неподобне», в тому числі й чудовий екфразис — опис щита Ахілла. Обережнішим у своїх підходах до Гомера був видатний учений Аристарх Самофракійський (III—II ст. до н. е.), котрий відновив багато місць з гомерівських поем, викинутих Зенодотом та його учнями. Спираючись на погляди Арістотеля, Аристарх тлумачив Гомера саме як велике явище мистецтва; всупереч думці «хорізонтів», він захищав авторство Гомера щодо обох поем. Закінчується античне гомерознавсто дослідженнями неоплатоніків, з-поміж яких вирізняється трактат «Гомерівські питання» філософа Порфирія (III ст. н. е.). Гомер тлумачиться тут в основному алегорично — то у філософському, то у філологічному аспектах.

Збереження і подальше коментування «Іліади» й «Одіссеї» — це заслуга візантійських учених, з-поміж яких виокремлюються, зокрема, анонімний автор літературної енциклопедії «Суща» (X ст.), коментатор і поет Йоанн Цец (XII ст.). У країнах Західної Європи справжній Гомер аж до епохи Відродження був невідомим. Починаючи з XVI ст., гомерознавство відроджувалося, причому особливо інтенсивно воно розвивалося в останні двісті років. Абат Ф. Д’Обіньяк (XVII ст.) вважав, що «Іліада» — це сукупність декількох малих поем, з’єднаних майже без плану якимось редактором. Ця думка стала основоположною для Ф.-А. Вольфа, котрий у праці «Передмова до Гомера» (1795) заново сформулював т. зв. «гомерівське питання» і викликав потужну хвилю критичних відгуків. У XIX ст. оформилися три конкуруючі теорії, які у різноманітних своїх модифікаціях зберігаються і до наших днів. К. Лахман став «мисливцем за малими піснями», з яких, на його думку, і складається гомерівський епос. Позиції «унітаріїв», тобто прихильників єдності двох поем, обстоює Г.-В. Ніч. Дж. Грот є прихильником теорії «основного ядра», за якою до гомерівського тексту пізніше нашаровувалися різноманітні доповнення. Нову хвилю суперечок спричинили наприкінці XIX ст. розкопки Трої, проведені Г. Шліманом, та інші археологічні відкриття в галузі егеїстики.

Сюжетна основа «Іліади» й «Одіссеї» — це відлуння подій, що дійшли до Гомера через 500 років, про Троянську війну (XII ст. до н, е.), в ході якої мікенські воїни — ахейці захопили і розграбували місто. Ця подія, що знаменувала один із найдавніших етапів боротьби між народами Азії та Європи, була ґрунтовно перероблена міфологічною свідомістю тодішніх людей і стала невичерпним джерелом міфів, переказів, легенд. Цілковито незначний за пізнішими масштабами історичний епізод (а Троя впродовж тисячоліть неодноразово грабувалася, гинула і відновлювалась) перетворився у ще догомерівському міфі в грандіозну подію, яка визначає долі богів і людей. Греки і троянці знищують один одного з волі Зевса, який вирішив зменшити кількість людей через їхнє безчестя. Але при цьому й самі олімпійські боги беруть участь в битвах, немовби усвідомлюючи, що їхня доля якимось таємничим чином пов’язана із земною долею.

Найвидатнішим новаторством Гомера, яке й надає йому статусу творця всієї європейської літератури, є принцип синекдохи (частина натомість цілого), взятий ним за основу сюжетопобудови «Іліади» та «Одіссеї», — не всі десять років Троянської війни (як це передбачалося міфом), а всього лише 51 день, та й то з них повно висвітлені події дев’яти днів; не десять років повернення Одіссея, а всього 40 днів, з-поміж яких сповнені важливих подій, знову ж таки, дев’ять днів. Така концентрованість дії дала можливість Гомеру створити «оптимальні» об’єми поем (15693 віршовані рядки в «Іліаді», 121 SO рядків — в «Одіссеї’), які, з одного боку, створюють враження епічного розмаху, а з другого — не перевищують розмірів середнього європейського роману. Випередив Гомер і ту традицію прози XX ст., яка спонукає романістів обмежувати дію великих романів одним чи декількома днями (Дж. Джойс, Е. Хемінґвей, В. Фолкнер).

«Одіссея» змальовує пізнішу епоху, ніж «Іліада», — у першій показана більш розвинута рабовласницька система. Водночас обидві поеми відзначені єдністю стилю та композиційних принципів, що робить їх своєрідними дилогією і диптихом. В обох творах сюжет будується на фольклорно-казковому мотиві «недостачі» (Ахілл хоче повернути відібрану у нього Брісеїду, Одіссей прагне до Пенелопи і мстить женихам, котрі намагаються відібрати її в нього), дія пов’язана з великими випробуваннями та втратами (Ахілл втрачає друга і свої обладунки, зброю; Одіссей втрачає всіх своїх супутників і кораблі), а у фіналі головний герой поєднується з коханою, хоча ця радість пронизана й печаллю (похорон Патрокла, передчуття близької загибелі Ахілла, нові тривоги Одіссея, котрому доля посилає чергові випробування). Привертає увагу й ритмічна впорядкованість розташування епізодів у поемах. Так, у структурі «Іліади» прослідковується майже дзеркальна симетрія першої і другої половин поеми — «огляду зі стіни» в 3-й пісні відповідає «огляд» у пісні 22 (третій з кінця), повернення Хрісеїди батькові (пісня 1) перегукується з поверненням тіла Гектора його батькові (пісня остання) і т. д. Приблизно так само і в «Одіссеї» початок і закінчення поеми присвячені епізодам на Ітаці, а композиційний центр віддано розповіді Одіссея про його мандри, в яких головне місце відведено його спуску в Аід, що безпосередньо перегукується з «Іліадою « (розмова Одіссея з душами Ахілла й Агамемнона). Ця симетрія має велике смислове навантаження, оскільки образно втілює міфологічні уявлення поета про циклічний рух часу і про сферичну побудову гомерівського космосу. Ритмічна впорядкованість допомагає Г, якось узгоджувати і згладжувати численні суперечності, недоречності в тексті його поем, що віддавна слугували аргументом багатьом противникам авторства Гомера. Ці недоречності в основному сюжетні: в «Іліаді» один епізодичний персонаж, цар Пілемен, убитий (пісня 5), а в пісні 13 він виявляється живим та ін. Або ж в «Одіссеї» головний герой лише осліпив Поліфема (пісня 9), Афіна ж говорить Одіссею: ти розгнівив Посейдона «вбивством любого сина» бога (пісня 13). Але більшість авторитетних гомерознавців визначає тепер, що стародавній поет, комбінуючи різноманітні міфи, міг не турбуватися про узгодження всіх дрібних деталей одна з одною. Тим більше, що й літератори нового часу, зауважуючи суперечності у своїх друкованих творах, не завжди хочуть виправляти їх. Для Гомера, як і для В. Шекспіра, М. де Сервантеса, О. де Бальзака та ін. великих авторів, котрі припускалися тих чи інших неузгодженостей у своїх творах, значно важливішою була турбота про єдність цілого.

Ця всеоб’ємна цілісність двох поем, їхній поетичний розмах, прагнення в кожній найменшій дрібниці показати щось всезагальне відображаються в багатожанровості їхнього складу, яка передбачає, по суті, основні напрями в жанровому розвитку всієї європейської літератури. В «Іліаді» виявляється — в межах богатирського міфологічного епосу — і база майбутнього воєнно-історичного роману, тобто сцени воєнних рад у ставці Агамемнона з обговоренням найближчих і далеких перспектив кампанії, чвари поміж воєначальниками (сварка Ахілла з Агамемноном), діяльність розвідки (пісня 10 «Долонія»), «натуралізм» батальних сцен із їхніми кров’ю, болотом, понівеченими трупами, всім тим, що буде розвинуто згодом у творчості Вольтера, Стендаля, В. Теккерея, Л. Толстого, Е. Хемінґвея.

Є в поемах і ліризм — знаменита сцена прощання Гектора з Андромахою, зустріч Одіссея з Пенелопою після тривалої розлуки. Чимало жанрових комічних та ідилічних замальовок — такими є епізоди з Навсікаєю (англійський письменник С. Батлер висунув гіпотезу, що в її образі змальовано автопортрет жінки — автора «Одіссеї»), в домі «богоподібного» свинопаса Евмея, в палаці Одіссея. У стилі грівуазного анекдоту витриманий епізод спокушення Афродіти Ареєм, розказаний сліпим співцем Демодоком («Одіссея», пісня 8). Сповнені трагізму та комізму сцени, присвячені життю героїв і богів. Мистецтво Гомера проявляється в тому, що він вміє невимушено і вільно комбінувати всі ці жанрові ознаки — на похороні Патрокла панує сум, але й лунає сміх (сцена змагання з бігу між Одіссеєм і Аяксом), страшне якось природно сусідить із суто побутовим і на свій лад зворушливим — жахливий велетень-людожер Поліфем виявляється турботливим пастухом, простакувато скаржиться баранові — вожаку отари на свої особисті біди («Одіссея», пісня 9).

Хоча догомерівська усна поезія не збереглась, але вчені правомірно припускають, що вона розвивалася впродовж століть і цим підготувала прекрасний гомерівський епічний стиль, який без урахування попередньої традиції видається дивом, що з’явилося з усією пишністю з «нічого», з безодні праісторії. А в поемах Гомера давньогрецька мова (її іонійський діалект) постає одразу бездоганно оформленою, гнучкою, глибокою, пристосованою для зрозумілого висловлення як поетичних, так і філософських істин. Недаремно гомерівська мова тисячі років слугувала взірцем античним, а потім і візантійським поетам; на неї опиралися філософи Ксенофон, Парменід, Емпедокл. Гомерознавці В. Шульце, Ф. Зольмсен та ін. встановили закономірність: у творчості Гомера, його безіменних попередників і послідовників — «гомеридів» поезія допомогла становленню національної мови, а мова вплинула на особливості гомерівського вірша з його дактилегекзаметричним метром.

Основа поетики Гомера — це гекзаметр (шести-мірник), або, кажучи інакше, шестистопний дактиль. Стародавні греки приписали створення дактилічного вірша богу Діонісу, котрий, мовляв, і спілкувався зі смертними лише поетично, «мовою богів». А гекзаметр нібито був складений у Дельфах — знову ж таки на честь богів. Його «божественна» краса полягає в тому, що він, задаючи плавно-наспівний, урочистий, неспішний ритм, водночас може лунати навдивовижу гнучко, допускаючи найрізноманітніші комбінації цезур, наголосів, інтонаційних переходів і перепадів. Учений Е. Дреруп на початку XX ст. висунув гіпотезу, що слухачі Гомера і «гомеридів» могли сприймати під час одного слухання не більше тисячі рядків гекзаметра, що займало близько двох годин. Розбита за такими «тисячами» «Іліада «постала перед дослідником циклом з 15 чи 16 більш чи менш викінчених і водночас взаємозв’язаних епізодів.

Усі герої Гомера, відтворювані з допомогою цього давньогрецького гекзаметра, живуть в особливому поетичному хронотопі, де розв’язується багато (хоча й далеко не всі) суперечностей буття, де перед лицем невмолимої Долі, спільної для всіх смертних, врівноважується високе та низьке, царі та раби, війна та мир, трагічне та комічне, мудре та наївно-примітивне, гранично — аж до натуралізму — реалістичне та казково-міфологічне. Гомер, його попередники і послідовники, очевидно, буквально вірили в «божественність» гекзаметра, і ця віра плюс геніальність дали свої плоди: образи поета і життєві, і водночас величні, пластичні, рельєфні, багатомірні. Йдеться не лише про Ахілла, Гектора, Одіссея, Пенелопу, Терсіта («Іліада», пісня 2) — з-поміж наймерзенніших «людців» епосу, поряд з такими ж відразливими персонажами з «Одіссеї» — жебраком Іром, козопасом Меланфієм. Але й гучна, «зухвала» мова Терсіта вислухана повністю, а говорить сей «муж найбридкіший» тим самим дзвінким красивим гекзаметром, що й інші герої, і говорить він саме те, що було на думці в багатьох ахейців: він звинувачує царя Агамемнона в жадібності, в незаслуженій образі Ахілла, докоряє співвітчизникам у боягузтві і закликає їх до припинення війни, яку нехай, якщо бажають, ведуть самі царі! (пісня 2). І, врешті-решт, Терсіт — горбань і заздрісник має рацію, його «програма» на століття стала джерелом лозунгів для противників війн. Можливо, саме через те мудрий Одіссей не знаходить інших аргументів супроти виступу Терсіта, окрім грізних вигуків і побоїв. Епізодичний образ виявляється першим прикладом гротеску в європейській літературі, де воєдино, в одному типі, зведені такі якості, як боягузтво і зухвалість, жалюгідна потворність і безумовний ораторський талант, ница заздрість і вміння масштабно мислити.

Можливо, подвійне висвітлення цієї постаті невдачливого противника війни було спричинене його власним суперечливим і не до кінця зрозумілим ставленням до насильства.

Фаталізм Гомера щодо війни та інших людських нещасть, зумовлені його вірою в незбагненну Долю, здержується наївно-стихійним оптимізмом поета, закоханого в життя, в його красу, яка сприймається ним як якась могутня магічна сила, як сліпуче сяйво і блискотіння, що освітлює буквально все на світі, велике і мале, хай це буде «міцний і великий, гарно оздоблений всюди» щит Ахілла, женців на владаревих нивах, котрі достигле колосся «гостролезими жали серпами», чи «яснооку богиню Афіну», чертоги олімпійців на Олімпі і т. д . Але поет любить і контрасти, динаміку вічної боротьби стихій, де світло бореться з пітьмою, вода з вогнем («Іліада» пісня 21), а розум з божевіллям.

Особливо пластично майстерність Гомера проявилася у змалюванні «навдивовижу виразних, живих і прекрасних характерів Ахіллеса, Гектора, Пріама, Одіссея» та інших героїв першого плану (Л. Толстой). Усім цим образам притаманна певна стандартність, монументальність, вони наче «окуті» неспішно розміреними ритмами гекзаметру, герої проходять перед нами наче в уповільненій кінозйомці. Але ця велична неспішність не заважає і вияву динаміки почуттів, вчинків. Образ Ахілла побудований на різких переходах від бурхливого поривчастого руху до бездіяльності, а від неї — знову до спалаху енергії (його поєдинок з Гектором — кульмінація «Іліади»), після чого нова пауза спокою (перемир’я з Пріамом на 12 днів заради похорону Гектора). В Ахіллі зливаються воєдино хтонічне міфологічне начало (він син смертного і богині Фетіди) і людське, дикунська жорстокість і наївність, відхідливість, повага до гідного суперника, егоїстична примхливість і добровільне підкорення волі колективу. А у «вищому» плані образ Ахілла — це перший у європейській літературі і, можливо, другий після образу Гільгамеша з аккадської поеми, старшої від «Іліади «на тисячу з лишком років, символ тлінності людини. Ця тлінність, «суєтність» земного існування підкреслена різким контрастом: Ахілл — наймогутніший і найпрекрасніший воїн з-поміж ахейців, непереможний герой, приречений на загибель у розквіті юності. Ось чому він, випереджуючи Екклезіаста, говорить:

Не допоможуть нічого найревніші

сльози і ридання.

Долю таку вже богови нам, смертним,

напряли, нещасним, —

Жити весь вік у журбі...

(«Іліада», пісня 24, в. 524-526)

Але цим прикростям є противага — в земних радощах дружби, кохання, слави. Не менш виразним і живим у Гомера є образ Одіссея. Характер Одіссея письменник Дж. Джойс вважав найпривабливішим, а його образ — найбільш ємнісним в усій європейській літературі, а «Одіссея» для нього була «більшим і людянішим» твором, аніж «Гамлет», «Дон Кіхот», «Фауст». Ці оцінки можуть видатися завищеними, але в них значна доля істини. Судячи з обох гомерівських поем, Одіссей — справжній епічний герой і водночас той, кого називають «всебічно розвинутою особистістю». Він — відважний воїн і розумний полководець, досвідчений розвідник (чого вартує одна його роль в епізоді з троянським конем); атлет, перший у кулачному бою і бігу; сміливий мореплавець, вправний тесляр, мисливець,торговець, дбайливий господар, а за потреби, то й оповідач, котрий нічим не поступається у мистецтві співу професіоналу Демодоку (тобто фактично самому Гомеру). Він люблячий син (його увага до старенького батька Лаерта, сльози від побаченої тіні матері в Аїді), чоловік і батько, але він водночас і коханець підступно-вродливих німф Цірцеї та Каліпсо, котрі зваблюють героя своїми магічними чарами. Образ Одіссея, як і Ахілла, весь зітканий із суперечностей, з гіпербол і гротеску, лише в ньому на перший план виокремлена плинність людської природи, її здатність до метаморфоз у вічному пошуку нових граней буття. Одіссеєм опікується мудра і войовнича Афіна, а сам він почасти нагадує морського бога Протея своїм умінням легко змінювати зовнішній вигляд. Протягом десяти років повернення додому він постає мореплавцем, розбійником (в епізоді з кіконами), шаманом, котрий викликає душі померлих (сцени в Аїді), жертвою корабельної аварії (зустріч з Навсікаєю), старим жебраком (у домі Евмея і власному палаці) і т. д. Відчувається, що герой при цьому ніби «роздвоюється»: він щиро переживає загибель друзів, свої страждання, прагне повернутися додому, але він і насолоджується грою життя, легко і майстерно грає ролі, пропоновані йому обставинами (людина на ймення «Ніхто» — «оутін» в печері Поліфема, жителя Криту, мешканця острова Сіра та ін.). У його особистості та долі нерозривно переплітаються трагічне та комічне, високі почуття (патріотизм, повага до богів) і життєво прозаїчне — недаремно він декілька разів, до ладу, а то й не зовсім до ладу, говорить про владу «шлунка» над людьми.

Відповідно до цієї аксіоми герой і поводиться почасти не найкращим чином: він буває жадібним, відкладаючи собі найкращий шматок на бенкеті, сподівається подарунків навіть від Поліфема, виявляє жорстокість до рабів, обманює і хитрує заради якої-небудь вигоди. І все ж загальний баланс на користь Одіссея — страждальця, патріота і невтомного мандрівника, воїна, мудреця, першовідкривача нових просторів і нових можливостей людини.

Цілковито гротескно зображує Гомер олімпійських богів. Поет схиляється перед ними, всіляко їх ідеалізує, втілюючи в їхніх антропоморфних образах силу Долі, могуть природних стихій і своє уявлення про фізичну красу людини. Олімпійці безсмертні, в них втілена мрія людини про життя вічне і безпечальне — в бенкетах та ігрищах. Звідси й «гомеричний» сміх богів. Але олімпійці не є добрими, вони у принципі поза людською мораллю і лише імітують її. «Божественний гумор для смертних часто означає найсправжнісіньку трагедію» (О. Лосев), боги начебто особисто зацікавлені в ході Троянської війни, у долях тих чи інших героїв, але ця зацікавленість «зверхня», з позиції глядача. Життя людей — цікавий театр для олімпійців, не більше.

Але саме ця відірваність Зевса, Гери, Аполлона від землі (хоча в Гомера скільки завгодно прикладів первісного хтонізму, зникаючих зв’язків Олімпу з космічною стихією, що їх породила) і прирікає їх врешті-решт на внутрішню порожнечу. Зовнішній вигляд їхній прекрасний, сила величезна, можливості безмежні, а мораль почасти безглузда, нікчемна, поведінці часто притаманна дріб’язковість. Арес називає Афіну «нахабною мухою», за що богиня кидає в нього величезним каменем, Гера лає Афродіту за «безсоромність», хоча сама вдається до її чарів, щоби спокусити Зевса, а прекрасну Артеміду просто лупцює і т. д.

Таке двояке ставлення до богів у Гомера було спричинене, очевидно, тим, що поет інтенсивно відчував внутрішню неспроможність олімпійської язичницької релігії, яку він сам щиро поділяв і оспівував. Водночас його гумор йшов у руслі давньої народної сміхової культури.

Відгук цього двоякого серйозно-сміхового ставлення до олімпійських богів прослідковується у т. зв. «гомерівських гімнах», котрі гіпотетично створювали співці — «гомериди» в VII—VI ст. до н. е. В основному, це молитовні звернення до богів, іноді — цілі аретології («біографії» божеств). Від початку до кінця пронизаний тонким гумором гімн до Гермеса, який зображується як шельмівська дитина і «вундеркінд», що краде корів у Аполлона, винаходить ліру і цим музичним інструментом відкупляється від розгніваного бога Сонця.

До речі, в «Іліаді» Зевс називає Гермеса тим, кому з-поміж богів найприємніше вступати у дружбу з людиною (пісня 24, в. 334—335). А якщо врахувати, що Одіссей по батьківській лінії — правнук Гермеса, то стають зрозумілими багато якостей цього героя — його спритність, пронозливість, хитромудрість, схильність до «розіграшів».

Потяг Гомера до епічно врівноваженого сприйняття світу в цілому з його світлими й темними сторонами відчутний і в знаменитих гомерівських порівняннях, розгорнутих і коротких, у двоскладних і простих епітетах, у всьому образному ладі поем. Багато з цих порівнянь стали традиційними в поетиках світової літератури. Гомер сильний не лише в образній мові, а й у т. зв. «автологічному» вірші, позбавленому тропів.

О. Мандельштам захоплювався гомерівським «списком кораблів» з другої пісні «Іліади», де на 284 віршовані рядки (з 494 по 779) припадає 382 власних імені — це назви племен, імена героїв, островів, гір, ціла військова відомість і список анкетних даних, перетворені у високу поезію. Це свідчить про те, що поет дорожить будь-якою дрібницею, тим паче, кожною людиною. До того ж, усі ці сотні імен настільки милозвучні, красиві, настільки легко вписуються в ритм гекзаметра, що «каталог» стає чудовим прикладом поезії.

Історія перекладів гомерівських поем нараховує понад дві тисячі років. Відкриває її латинський переклад «Одіссеї», зроблений у III ст. до н. є. римським поетом Лівієм Андроніком. Відтоді інші латинські переклади і переробки з’являлися часто, як у Стародавньому Римі («Латинська Іліада» Бебія Італіка, І ст. н. е.), так і в епоху Відродження в Італії, Франції, Німеччині. Вдалими перекладами Гомера сучасною італійською мовою вважаються роботи поетів XVTII— XIX ст. У. Фосколо і В. Монті. У XVIII ст. вийшли друком перші цікаві переклади поем французькою мовою (Ж. Рошфор, А. Жену). У 1615 р. був закінчений перший талановитий переклад Гомера англійською, зроблений Дж. Чапменом, а у XVIII ст. ще більше схвалення отримав переклад А. Поупа. І для Німеччини наприкінці XVIII ст. настав час масового знайомства з Гомером завдяки вдалим перекладам Й.Г. Фосса.

В Україні Гомер і його твори були відомі вже в XVII—XVIII ст. у різних навчальних закладах, зокрема в Київській академії та Львівській братській школі. Сюжети, мотиви й образи гомерівського епосу прослідковуються у творчості Г. Сковороди, П. Білецького-Носенка, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Рильського, М. Зерова та ін. Українською мовою поеми Гомера повністю або частково переклали О. Навроцький, С. Руданський, П. Куліш, К. Климкович, П. Ніщинський, Леся Українка, І. Франко, В. Самійленко, А. Білецький та ін. У наш час «Одіссею» (1963) та «Іліаду «повністю переклав Борис Тен (1978). Для дітей «Одіссею» (1969) та «Іліаду» (1974) майстерно переказала К. Гловацька.

Вплив Гомера на світову культуру величезний. Він був авторитетом для античних філософів і залишається джерелом для вивчення світогляду стародавніх греків. За його текстами історики вивчають «гомерівську Грецію», тобто побут і звичаї, соціальну організацію і матеріальну культуру докласичної Еллади. Його словесний живопис допомагає зрозуміти «геометричний стиль» давньоеллінського вазового розпису. Він надихав античних скульпторів (Філія, Поліктета, Лісіппа та ін.) на створення образів, які слугують каноном краси і досконалості людського тіла. Гомерівсько-верґілієвськими сюжетами, образами, мотивами переповнене європейське образотворче мистецтво, починаючи з епохи Відродження: це полотна С. Боттічеллі, П.П. Рубенса, X. ван Рейн Рембрандта («Гомер»), Н. Пуссена, Ж.Л. Давида, Е. Делакруа, В. Серова, П. Пікассо та ін. художників. У музиці гомерівський первень значно менш відчутний, тим більше що античне музичне надбання не збереглося, але можна відмітити оперну дилогію Г. Берліоза «Троянці» (50-і pp. XIX ст.), на яку його надихнули «Енеїда» і частково гомерівський епос, оперету Ж. Оффенбаха «Прекрасна Єлена» (1864), в якій оригінально відобразився гомерівський «божественний» гумор, іронія над богами та героями.

Найпомітніше вплив Гомера проявляється в поезії. Гекзаметр став канонічним розміром для всієї античної епічної традиції. Гомер відкрито наслідував Вергілій у своїй «Енеїді», гомерівські образи варіювали Катулл, Горацій, Овідій. Автори середньовічних рицарських романів і поем, не знаючи справжнього Гомера, надихалися книгами його переповідачів Дареса і Діктіса і створювали свої варіанти оповідей про Троянську війну. Це «Роман про Трою» Б. де Сент-Мора, роман «Про зруйнування Трої» Г. де Колумна, «Троянська війна» Конрада Вюрцбурзького та ін. (XII — XIII ст.). Починаючи з епохи Відродження, Гомер надихав видатних творців національних епосів. Особливо цей вплив помітний у «Визволеному Єрусалимі» Т. Тассо (1575), у «Лузіадах» (1569) Л. де Камоенса, З Гомера і Вергілія запозичив багато мотивів і образів Е. Спенсер для своєї «Королеви фей» (1596). Пізніше безпосередній вплив Гомера на письменників слабне, але він ніколи не припиняється цілком, стародавній поет залишається одним із найголовніших орієнтирів у світі гуманістичних цінностей. У XX ст. найоригінальнішою спробою створити сучасний варіант «Одіссеї» став роман «Улісс» (1921) Дж. Джойса.

В. Вахрушев