загрузка...
Українська література Теорія Каталог авторів 5-12 клас Контакти
ЗНО 2014
Біографії
Реферати та статті
Скорочені твори
Підручники on-line
Твори 12 класів
Твори 11 класів
Нелітературні твори
Конспекти уроків
Хрестоматія
Критика
Аудіокниги
Інші предмети
Сочинения на русском





Артюр Рембо

(1854-1891)

Життя і творчість

Жан Нікола Артюр народився 1854 року у невеличкому містечку на північному сході Франції в Шарлевілі і прожив коротке життя — лише тридцять сім років. Однак Рембо-поет помер задовго до офіційної дати своєї смерті: останній з відомих його творів — «Пора у пеклі» — був завершений улітку 1873 року, коли поетові було всього дев'ятнадцять. Тобто ця геніально обдарована людина спромоглася прожити ще майже два десятиріччя, назавжди вилучивши поезію зі свого життя.

У Шарлевілі Рембо здобув шкільну освіту. Мати прищеплювала дітям доброчинність, любов до Бога, а батько вчив їх поміркованості та ощадливості. Змалку Артюр подарував батькам неабиякі надії: був богобоязливим, слухняним. Блискуче вчився. Його здібності всіх вражали. Учитель Жорж Ізамбар підтримував перші спроби юного поета. З шести-семи років він почав писати прозою, а потім віршами. Вже підлітком Артюр вражав своїх учителів не тільки надзвичайними успіхами в навчанні, а й феноменальною зрілістю розуму. У п'ятнадцять років він написав вірш «Сенсація», опублікований без відома автора в одному з паризьких журналів на початку 1869 р. У серпні 1870 року Рембо залишив Шарлевіль, дістався до Парижа, а потім вирушив до Бельгії, де намагався зайнятися журналістикою. За допомогою поліції мати повернула неповнолітнього сина додому. Перебуваючи у постійному пошуку чогось, Рембо намагається безперестанку пересуватися. Постійне оновлення стає пафосом його поетичного мислення.

У долі цього поета відобразилися переломні моменти сучасної історії Франції. Події Паризької Комуни допомогли бунтареві «вирвати коріння», піти з минулого, із буржуазного Шарлевіля. Перший протест поета був романтичним, романтизм надихав і його лірику. Починав Рембо з учнівської відданості тодішнім авторитетам: В. Гюго, поетам «Парнасу», ПІ. Бодлеру — тобто французьким романтикам. Показовим для початку творчості Рембо є великий вірш «Коваль». Усе в ньому нагадує поезію Гюго: історичний сюжет часів Великої французької революції, епічний зміст і епічна форма, республіканська ідея і монументальний стиль.

До осені 1870 року Рембо створив понад десять віршів, у яких найбільш відчутна залежність від романтичної традиції. Майже всі вони написані олександрійським віршем, який втілював усталені норми «правильного» французького віршування. При переході до наступної фази творчості тон і стиль поезії Рембо майже не змінюються. Патетика поступається місцем сарказму — від захоплення минулим поет переходить до опису сьогодення. Образи величні й піднесені змінюються образами ницими й карикатурними. З'являються жорсткі, різкі, викличні інтонації.

У перший період творчості митця (до 1871 року) орієнтуючись на В. Гюго і Ш. Бодлера, почав писати вірші, що викривали нікчемність міщанства («Засідателі»), Другу імперію («Шаленство кесаря»), лицемірство служителів церкви («Покарання Тартюфа»). Рембо захоплюється революційними ідеями, що призвели до краху монархії. У ті Часи свої надії на перебудову суспільства він пов'язував з республікою.

У 1871 році, дізнавшись про проголошення Комуни, Рембо кидає ліцей і, діставшись до Парижа, бере участь у революційних подіях. За спогадами сучасників, поет безпосередньо брав участь у житті комунарів, був навіть якийсь час у національній гвардії. Суворо-ритмічний «Вільний гімн Парижа», зворушливий образ дівчини-комунарки у вірші «Руки Жанни-Марі» — яскраві свідчення його настроїв. Але пізніше, після розгрому Комуни, зневірившись у соціальній боротьбі, А. Рембо в листі до друга від 10 липня 1871 р. просить знищити свої твори про комунарів.

Освоюючи досвід романтизму, Рембо за короткий час ніби повторив у власному творчому шляху етапи розвитку цього літературного напряму. Кожний крок поетичного зростання поета був позначений дивним на перший погляд бажанням — позбутися того, що ним самим уже створено.

Етапи шляху Рембо-поета вимірюються інколи кількома віршами. Поезія Бодлера мала вплив на романтичні твори Рембо. «Квіти зла» згадуються під час читання його сонета «Венера Анадіомена». Цей сонет уже є новим етапом у розвитку його естетики. Поет ніби викорінює «літературне» уявлення про красу. Втілення кохання (жінка) та символ любові (Венера) принижуються до карикатурного образу повії. Рембо робить замах і на саме кохання, наближуючись до суцільного невір'я.

Франко-прусська війна набирала обертів, і своє шістнадцяти річчя поет зустрічає віршами про війну. Це, зокрема, сонет «Сплячий у логу». Але, на відміну від традиційних сонетів, для яких вважалися обов'язковими стриманість і суворість у доборі тем і тропів, сонет Рембо характеризується жорстоким, саркастичним тоном, стрімким ритмом, наближеним до розмовного поетичним мовленням, лексичною свободою, використанням «прозаїзмів» і різкими змінами стилю. Це майже гротескне поєднання сонетної форми та «земного» сатиричного сюжету, сповненого анархічного виклику. Сонет «Моя циганерія» — справжній гімн богемі, людині, яка відірвалась від суспільства й залишилася наодинці з небом і зорями. У вірші «Засідателі» торжествує закладена в «людях-функціях» тенденція до здерев'яніння, закам'янілості. Зникає будь-який натяк на життя і дію. Людину витісняє функція, а потім функцію заміняє її зовнішня оболонка, предметна характеристика. Так створюється сатиричний і образ «людини-стільця».

До періоду Комуни — нової фази у творчості Рембо — належать лише чотири-п'ять віршів, але це дійсно нова епоха в розвитку поета. Усі ці вірші вражають мудрістю і глибиною, попри те, що Рембо ледве-ледве виповнилося шістнадцять років! Тільки-но він насміхався над бідними, знущався з жінок — і здавалося, що нігілізм поета не знає меж, — а тепер створює справжній гімн жінці-робітниці — «Руки Жани-Марі» — символ, подібний до «Свободи на барикадах» Делакруа. Раптом зникають цинізм, напускна грубість.

Таким чином, поразка Паризької Комуни, перемога версальців усвідомлюються поетом як найглибша трагедія. Вірші, написані Рембо в дні Комуни, показують, яке значення вона для нього мала.

Поразка повстання означала для Рембо перемогу «Засідателів» — «тих, хто сидить».

Після загибелі Комуни Рембо всі свої надії покладає лише на мистецтво. Він припиняє навчання, незважаючи на вражаючі успіхи, і взагалі уникає будь-якої постійної діяльності.

Письменник шукає іншого шляху в поезії, яка, на його думку, має стати пророчицею і ясновидицею. У листі 1871 р. до свого шкільного вчителя Жоржа Ізамбара Рембо стверджує, що поет — віщун і провидець — повинен бути Прометеєм, іти попереду людства. У серпні 1871 року, повернувшись до Шарлевіля, він посилає свої вірші Полю Верлену. Хлопець з провінційного містечка зачарував своїми рядками відомого поета, і той запрошує його до себе. Знайомство переростає в дружбу. Верлен і Рембо вирушають з Парижа на пошуки нових вражень у Бельгію, а потім у Лондон. Цілий рік вони мандрували разом по Європі. У другий період короткочасної творчості (з початку 1871 до початку 1872 року) поезія Рембо набуває трагічного звучання. Виділяється вірш «П'яний корабель», який Стефан Цвейг назвав «фантасмагоричним сновидінням, бунтом фарб, химерною симфонією лихоманячих слів». Корабель, що збився з курсу і втратив управління, символічно відображає творчі й життєві пошуки Рембо.

У символістському сонеті «Голосівки» декларувалися нові принципи мистецтва: перетворення слова на символ, увага до смислового забарвлення звуків, велике значення відчуттів у сприйнятті світу та відображенні духовного життя людини.

У лютому 1872 року Рембо повертається додому, але вже у травні знову їде до Парижа. Потім здійснює кілька поїздок до Бельгії, Англії, знову до Франції і потім повертається в Бельгію. У липні 1873 року Верлен під час чергової запеклої суперечки двох поетів стріляє в Рембо,ранить його, а сам потрапляє до в'язниці. На початку 1874 року Рембо перебуває в Англії, потім у Німеччині, Італії; деякий час живе у Шарлевілі, звідки від'їжджає до Австрії і Голландії. Ця нескінченна «подорож» тягнеться аж до 1880 року, коли поет остаточно залишає Європу. Це десятиріччя злиднів, випадкових заробітків, дивних експериментів. Тринадцятого травня 1871 року він пише листа, в якому заявляє про свій намір створювати нову поезію: «Я хочу бути поетом, і я намагаюся перетворитися на ясновидця... Йдеться про те, щоб досягти невідомого шляхом розладу всіх почуттів...». Прагнення до «ясновидіння» прямо пов'язується Рембо з бунтом, а «розлад почуттів» протиставляється «нормальному» соціальному буттю.

У третій період творчості (1872-1873) Рембо пише цикл «Осяяння», який засвідчив народження незвичайної форми вірша, що можна назвати і віршем у прозі, і ритмізованою прозою. Чарівною красою віє від загадкових картин, навіяних гарячковою вільною фантазією поета. Головне в «Осяяннях» — фіксація особистих настроїв і відчуттів, незалежно від того, що їх викликало: «Є в лісі птах, його спів затримує вас і змушує червоніти. Є годинник, який не дзвонить. Є вибоїна з гніздом білих звіряток. Є собор, який запалає, й озеро, яке підіймається. Є маленький візок, що, покинутий у гаю або ж заквітчаний стрічка ми, котиться по стежці. Є трупа маленьких акторів у костюмах, що з'являються на дорозі перед стіною лісу. Є, нарешті, й такі, що тебе проганяють, коли ти спраглий і голодний».

Артюр Рембо мав непостійну і примхливу вдачу. Як у творчості, так і в житті він шукав різних шляхів, інколи цілком протилежних. Серед сучасників користувався славою «скандального» поета, який, за словами П. Верлена, «любив так само пристрасно, як і ненавидів». Криком душі, зойком людини, котра вже не розраховує на чиюсь допомогу і все ж кличе у Всесвіті когось невідомого, стала книга «Сезон у пеклі» (1873), єдина збірка, видана за життя поета. Але невеличкий наклад (500 примірників) письменник не міг оплатити, і тюк книг так і залишився на складі. Його знайшли випадково через кілька десятків років, до того існувала легенда, начебто Рембо сам знищив увесь наклад. Розрив із Верденом, відсутність коштів, духовна невлаштованість призвели до гострої творчої кризи. В останніх творах поета відчувається біль і розпач самотньої душі, приреченої на марне благання:

«Приходьте всі, навіть маленькі діти, щоб я зміг втішити вас, роздати вам своє серце, прекрасне серце! Прийдіть, бідаки, робітники! Я не хочу молитов, вистачить мені вашої довіри, вона дасть мені щастя».

«П'яний корабель» долі Рембо остаточно збився з курсу. Поет шукає забуття в алкоголі, наркотиках, бурхливих пристрастях. Але це не втамувало «болю пекучих протиріч», і Рембо вирішив змінити своє життя. Після того, як йому виповнилося двадцять років, він не написав жодного поетичного рядка. Відмовившись від мистецтва, блукав по Англії, Німеччині, Бельгії, торгував всілякими дрібницями на європейських базарах, наймався косити траву в голландських селах, був навіть солдатом голландських колоніальних військ на Суматрі. Побував у Єгипті, на Капрі, в Занзібарі. Рембо вивчав мову негрів Сомалі, освоював землі Африки, де не ступала нога цивілізованої людини, допомагав імператору Абіссінії готувати війну проти Італії. В останні роки працював у торговельній фірмі «Віанне, Барде і К°», яка продавала каву, слонові бивні, шкіру.

По-різному трактують дослідники розрив А. Рембо з поезією. Французький письменник А. Камю вбачав у цьому «самогубство духу», а австрійський прозаїк С. Цвейг — «зневажання мистецтва, нехтування ним». Існує версія, що поет утік з Парижа, щоб віднайти себе в іншому, щоб утвердитись, але потім все ж таки повернутись незалежним і вільним, позбавившись від «п'яного сну». У деяких сучасних дослідженнях стверджується думка про те, що поет підійшов у своїх експериментах зі словом до крайньої межі і, зазирнувши за неї, побачив лише порожнечу, він намагався ще писати, але вже не міг віднайти сенс поетичної творчості. Однак загадка поезії Рембо й досі не розгадана. Таємничим є не тільки його відхід від мистецтва, а передусім те, що він встиг написати за короткий період, який стає цілою епохою у світовій літературі.

Тридцяти семи років, стомленим, але ще повним сил, повернувся Артюр Рембо у Францію. Невідомо як склалася б його подальша доля, та в 1891 році у нього виникла пухлина правого коліна, яка виявилася саркомою — наслідок сифілісу. 10 листопада того ж року він помер у марсельській лікарні.

Після смерті до поета прийшла всесвітня слава. Його ім'я стало символом світового поетичного авангарду. Без ясновидіння Рембо не було б великої поетичної революції Г. Аполлінера, французьких сюрреалістів, інших поетів. Його творчість привертала увагу й українських поетів. Значний інтерес до неї виявляли Юрій Клен і Василь Бобринський. Його поезії також перекладали М. Терещенко, Г. Кочур, М. Лукаш, Д. Павличко, В. Стус, В. Ткаченко, М. Москаленко та ін.

У блакитні вечори стібками йтиму я;

Колотиме стерня, траву почну топтати:

Відчує свіжість піль тоді нога моя,

Я вітру голову дозволю овівати.

«Відчуття» — це один з перших віршів поета, і вже в ньому ви явилися такі наскрізні теми творчості, як блукання світом, прагнення необмеженої волі.

У сонеті «Голосівки» Рембо пропонує новий принцип формування образу, який будується на вільній асоціації між звуком і кольором, зорових враженнях. У «Голоеівках» «поет-ясновидець» усе підкоряє своїй свідомості й здатен бачити природу та світобудову позбавленими об'єктивних закономірностей; причинно-наслідкових зв'язків. Як і більшість віршів Рембо, «Голосівки» мають безліч трактувань. Наприклад, одне з них пропонує розглядати вірш як символічну картину людського буття: від темряви (чорний колір А) до світла (білий колір Е), через бурхливі пристрасті (червони й колір І) й до мудрості (зелений колір У) і пізнання таємниці Всесвіту (синій колір О). Важливу роль у «Голоеівках» відіграє принцип контрастності: чорне — біле, смерть — життя; потворне — пре красне, швидкоплинне — випадкове. Рембо використовує форму сонета, який традиційно складається з тези, антитези та їх синтезу, тобто в самій його будові закладена суперечність, і це дозволяє розглядати «Голосівки» як зразок символістського пошуку «відповідностей» між різними началами життя, як панорамну картину Всесвіту. Уподібнення голосного звука кольору означало нехтування словом як смисловою одиницею, як носієм певного значення. Звук, ізольований від смислового контексту, набуває функцію «навіювання», прямого впливу на почуття, «сугестивності», за допомогою чого й виявляється «непі доме». Таку літературну техніку провіщав уже принцип Верлена «музика понад усе» (який, безсумнівно, прямо вплинув на Рембо), але верленівський імпресіонізм зберігав як образ даної душі, так і конкретний природний образ, а у Рембо непізнаванним стає все просте й відчутне. «Голосівки» вражають своєю динамікою, розмаїттям образі н і почуттів, змінами інтонацій, що допомагає авторові відкрити багатогранний світ людських відчуттів, вражень, асоціацій. Експерименти А. Рембо продовжили наступні покоління символістів, шукаючи таємничий зміст у царині звуків і дивовижних образів.

Вірш «П'яний корабель», написаний поетом у 15-річному віці, — пер ший твір, створений згідно з традиціями «об'єктивної поезії». Це один з найдинамічніших, найекспресивніших творів світової літератури. У вірші йдеться про корабель, що втратив керування й носитися в безмежному океані, шукаючи порятунок, щастя, любов, вроду. За своїм змістом вірш є універсальним. Деякі дослідники побачили в ньому віддзеркалення бунту проти утилітаризму, інші — твір, у якому поет прогнозує своє майбутнє, дехто проводив аналогії з подіями Паризької Комуни і т. і п. Немов людина, що втратила життєві орієнтири, зневірилася, втомилася шукати сенс буття, «п'яний корабель» без керма і без вітрил, без капітана і моряків загубився серед хвиль безмежного океану, йому загрожують рифи, скелі, він неминуче зіштовхнеться з ними і, розтрощений, загине, так і не побачивши рідного берега, який зник за обрієм давно і назавжди.

Отже, у вірші «П'яний корабель» ліричне «я» — це «я» корабля, який, ставши вільним від керма та екіпажу, мандрує безмежними просторами океану, кидаючи виклик стихіям:

Коли галасливого я збувся екіпажа,

По волі рік я мчав, куди я лиш бажав.

Саме відчуття цього сп'янілого від необмеженої свободи, незабутніх вражень і почуттів корабля («украй терпка любов мене п'янила в морі») передаються автором. Рембо знаходить яскраві, свіжі слова для створення несподіваних образів, фантастичних морських пейзажів, використовує своєрідну, непоетичну лексику, сміливо вживає просторіччя.

«П'яний корабель» — це символ визволення від звичайного життя та усталеного бачення світу. Водночас цей образ символізує собою бунтарську й бентежну душу поета, що прагне звільнення, рветься на пошуки нових вражень та відкриттів, хоче жити за принципами нової свідомості.

Виникають також асоціації з мандрівним життям самого Артюра Рембо — невтомного блукача світом, що бажав пізнавати ніколи й ніким не пізнане. Цікаво, що на час написання «П'яного корабля» Рембо ще не бачив моря. Багатство та виразність образів, багатомірність символіки, правдивість і природність картин свідчать про те, що пророчі експерименти Рембо були небезпідставні.

Я бачив, як шумлять драговини та верші,

Де в комишах гниє морський Левіафан,

Як падають у штиль гігантські хвилі перші,

Як далечінь врізається в бездонний океан.

Я сонце споглядав у пострахах містичних,

Що зблисло згустками фіалкових промінь.

Буруни злі, немов актори драм античних,

Віконничний свій дрож котили в далечінь...

Проте у фіналі вірша «п'яний корабель» постає втомленим та знесиленим від бурхливого й жорстокого життя, самотнім, відкинутим і забутим усіма.

У бухтах спутаний весь травами морськими,

Я шквалом кинутий, де й птиці не знайти,

Звідкіль ні монітор, ні вітрильник не здійме.

Розбитий мій каркас, сп'янілий від води...

(Переклад М. Терещенка)

Він більше не може повернутися до своїх шалених мандрів і живе лише спогадами, однак ні про що не шкодує і знає, що ніколи б не міг повернутися до колишнього спокійного та узвичаєного існування.

Але навряд чи така доля виглядає жалюгідною, адже п'янка мить свободи іноді дорожча за цілу вічність у рабській покорі та в полоні загальноприйнятих звичаїв. І «корабель» Артюра Рембо має право пишатися своїм коротким тріумфом.

«Підстановка», яка відбулася в «П'яному кораблі», ознаменувала формування нової поетичної системи, основаної на символічному відображенні дійсності.

Слідом за «П'яним кораблем» з'явилася низка поезій, написаних улітку 1872 року під час поневірянь поета. Це останні вірші Рембо, і вони знов-таки становлять особливий етап його творчості. Поет став «ясновидцем». Образ суспільства майже зовсім зникає з його творів. Може здатися, що останні поезії Рембо — це ніби мандрівні замальовки, зроблені дуже спостережливим поетом під час його поневірянь. Ось Брюссель, у якому так часто бував Рембо; ось мандрівник, стомившись, п'є («Сльоза»), ось він розповідає про свої думки («Добрі думки ранком»), про «юне подружжя», можливо, стрінути по дорозі («Мішель і Христина»). Утім, в «Останніх віршах» Рембо зовсім реальні, конкретні враження абстрагуються до рівня символу, який означає чи то «пейзаж душі», чи то пейзаж Всесвіту.

Визрівання прозаїчності в останніх творах поета робило передбачуваним те фатальне звільнення від самого мистецтва, яким завершився шлях Рембо. «Осяяння» (1872-1873, опубл. у 1886 році) — так називається створений у період «ясновидіння» цикл «віршів у прозі».
Конспекти уроків російською мовою

загрузка...
загрузка...
загрузка...
Google