Поль Верлен - Життя і творчість

Поль Верлен, син французького офіцера невисоких чинів, народився в Меці. У ранньому дитинстві кочував з батьком і матір'ю по різних гарнізонах. У 1851 р. батько вийшов у відставку (можливо, у зв'язку з узурпаторством Наполеона III) і родина оселилася в Па-рижі. Верлена віддали у пансіон, він відвідував класи ліцею Бонапарта (перейменованого в ліцей Кондорсе). У 1862р. середню освіту було закінчено, Верлен одержав звання бакалавра і записався на лекції в училище правознавства, але займався там лише два чи три семестри. Далі він пішов на службу — спочатку в страхове товариство, потім в одну з паризьких мерій, а відтак перейшов у міську управу, де працював до літа 1871 р.

Батько його помер наприкінці 1865 p., сильно підірвавши невдалими комерційними підприємствами майнове становище родини (мати Верлена мала значний матеріальний статок, що доходив спочатку до 400 тисяч франків, близько 150 тисяч карбованців золотом, але до дня її смерті в 1886 р. у неї уже не залишалося нічого).

У 1869р. Верлен познайомився з Матильдою Моте і восени 1870 p., у перші тижні франко-прусської війни, одружився з нею. Сімейне життя незабаром ускладнилося. Очевидна невідповідність інтелектуального і культурного рівня не дала можливості чоловікові та дружині стати друзями. Крім того, Верлен уже тоді був звичним споживачем алкоголю, і це спричинило ряд сімейних конфліктів.

У дні Комуни Верлен не залишив, як багато інших чиновників, своєї посади в міській управі і, таким чином, став «комунаром». Утім, а багатьма діячами Комуни, у тому числі з майбутнім її грізним прокурором Раулем Ріго, він був знайомий ще в студентські роки, зустрічаючись на лекціях і в кабаках, а з Ксав’є Рікаром дружив. Після ліквідації Комуни Верлен, побоюючись репресій, залишив службу і Париж і жив, причаївшись, у родині тестя.

До цього часу належить його знайомство і дружба з Артюром Рембо, яка призвела до катастрофи. Рембо, тоді ще сімнадцятилітній юнак, який уже визначився як зрілий і чудовий поет, після декількох невдалих утеч з рідного дому (його родина жила в Шарлевілі) у Париж, надіслав Верленові, єдиному, кого він «визнавав» із сучасних йому поетів, свої вірші і просив у нього гостинності. Верлен від віршів був у захваті і відчинив перед юним поетом двері свого будинку. Рембо оселився у Верлена. Це внесло новий розлад у сімейне життя останнього. Рембо відрізнявся важким характером, був грубий і гарячковий; Верлен же знайшов у ньому ту рідну душу і те розуміння, яких йому бракувало. Друзі проводили час у нескінченних прогулянках, бесідах, пиятиках, у результаті чого відносини Верлена з дружиною розладналися вкрай.

Верлен і Рембо вирушили до Бельгії (улітку 1872 р.), потім у Лондон, де прожили до весни. Верлен часто зустрічався з емігрантами-комунарами, що жили в Англії.

Далі ускладнилися відносини з Рембо, який вирішив розстатися з Верленом. Той, перебуваючи в істеричному стані, благав друга залишитися з ним, але після категоричної відмови зробив два постріли і легко поранив його в руку. За другою спробою витягти зброю Рембо покликав на допомогу. Поліція затримала Верлена, знайшовши при ньому зброю. Верлена віддали до суду за звинуваченням у замаху на убивство і засудили до дворічного ув'язнення.

Відбувши покарання, він повернувся до Франції, якийсь час жив у селі в родичів, потім виїхав до Англії, де провів два роки, займаючись викладанням французької мови в різних школах. Його дружина за час ув'язнення встигла одержати розлучення і назавжди розлучила його із сином, що народився в перший рік їхнього шлюбу.

Верлен жагуче тужив за дитиною, і це було однією з причин нового перелому в його житті. Серед його учнів був Люсьєн Летінуа, син фермера. Верлен палко прив'язався до юнака, ніби бачачи в ньому втраченого сина, і, коли Люсьєн закінчив коледж і повинен був виїхати на батьківщину, Верлен вирішив не розставатися з ним і стати фермером. Селянина з Верлена не вийшло. Фізично слабкий, позбавлений наполегливості, він вів справу абияк, віддаючи перевагу прогулянкам і бесідам з Люсьєном і писанню віршів.

Зрештою Верлен кинув ферму і поїхав з Люсьєном у Лондон. Восени 1881 р. друзі потрапили в Париж, де Верлен відновив літературні знайомства і швидко став здобувати популярність. Незабаром, відбуваючи військову повинність, Люсьєн занедужав на тиф і вмер, Верлена поглинуло безутішне горе.

Кілька років Верлен жив у Парижі, ведучи сіре і незабезпечене існування, безуспішно намагався знову влаштуватися на службу і потім раптово знову вирішив «сісти на землю». Знову був куплений клаптик землі, і Верлен оселився разом з матір'ю в селі. Справи йшли погано. Верлен багато пив, стосунки із матір'ю стали псуватися, і одного разу розігралася важка сцена, під час якої Верлен грубо обійшовся з матір'ю, за що потрапив під суд і сів на місяць до в'язниці.

З в'язниці він повернувся в Париж, і почався останній період його життя — період бродяжництва, пияцтва, жебракування (незабаром померла його мати, і остання опора його зникла).

Верлен стає «богемою» у повному розумінні цього слова, завсідником шинків, водить компанію з усяким набродом, живе на горищах і в підвалах і весь свій, уже чималий, хоча нерегулярний, заробіток витрачає на алкоголь.

А слава його здобуває вже безперечні обриси. У 1894 р. помер Леконт де Ліль. Журнал «La plume» запропонував поетам обрати йому «спадкоємця», «короля поетів». Поети відгукнулися, і більшість голосів одержав Верлен (77 проти 38, поданих за Ередіа). Але «корону» довелося йому носити недовго. Уже давно хворий на артрит, він помер 8 січня 1896 р. Похорон його взяв на себе уряд, і в промовах, вимовлених над його могилою, його вже називали великим.

Літературна спадщина Верлена досить велика: 30 книг віршів і прози, зведені в шість об'ємистих — по 400-500 сторінок — томів повного зібрання творів.

Літературна вартість цих книг далеко не рівноцінна. Насамперед проза Верлена має лише історико-літературне і біографічне значення. Його «Сповідь», «Мої в'язниці», «Мої госпіталі» є цінним, хоча не безперечним, біографічним джерелом. Його «Записки вдівця» являють собою збірки фейлетонів на різні теми, замальовок, міркувань про випадкові предмети — начебто хвалебне слово штучним квітам і т. д. Це теж цікаво, це додає штрихи до образу Верлена, це у чомусь збагачує наші знання (наприклад, стаття про збірники «Сучасний Парнас», що дає відчути літературний «дух» епохи), але все це — для історика чи літератури, для літературного гурмана. Але кілька книг — дорогоцінніше надбання світової поезії, першокласні здобутки геніального майстра, не тільки прекрасні самі по собі, але продовжують впливати на нас і зараз. Геніальність Верлена в тім, що йому було дано побачити і відчути світ зовсім по-новому — так, як стали бачити і відчувати його наступні покоління поетів, аж до наших днів.

Це цікаво!

Можна сказати, що він глянув на світ очима Каспара Гаузера. Каспар Гаузер... Мало хто зараз знає про нього. У1828 р. на вулицях Нюрнберга з'явився Щ І! хлопчик років шістнадцяти; він погано говорив; він погано орієнтувався в просторі; він був украй чуттєвий до світла; він не знав, що сонце закочується не назавжди; шкіра на його п'ятах була так само ніжна, як на долонях. З'ясувалося, що цей підліток з самого раннього дитинства перебував у темному підвалі, спілкувався лише зі своїм тюремником; не знав, що є світ, небо, інші люди.

Потім його привели в Нюрнберг і кинули на вулиці. На хлопчика звернули увагу, улаштували його. Були початі безуспішні розшуки, щоб дізнатися, хто він і чому над ним зробили те, що зробили. Розшуки ці, очевидно, стривожили когось, і в 1833 р. нещасливий юнак був по-зрадницькому убитий ударом кинджала. Про нього написано багато книг, але таємниця так і залишилася нерозкритою... Верлен якось ототожнив себе з цією загадковою і смутною І фігурою (див. вірш «Каспар Гаузер пече» — у кн. «Мудрість»), І він значною І мірою мав рацію. Він прийшов у наш надзвичайно складний і страшний світ, І усе бачачи і почуваючи і не вміючи в ньому визначитися.

Усяке світорозуміння, правильне воно чи помилкове, завжди є орієнтуванням і встановленням тих чи інших ієрархій і систем, справжніх чи ілюзорних. Ми «розставляємо» у нашій свідомості речі, людей і явища в тому чи іншому порядку — за їхньою «цінністю» чи «значущістю». Але Каспар І Гаузер, вийшовши з підвалу і вперше зіткнувшись зі світом, не знав, що І важливіше і цікавіше: сонце чи почуття голоду, собака чи біль у п'ятах, дзвін чи міський голова. Але він бачив, почував і чув це все разом — чуттєвими очима, загостреним слухом, ніжною шкірою... Так само, як і Верлен.

Поль Верлен — неперевершений французький поет-лірик, який з непересічною майстерністю розкриває у своїх творах найінтимніші переживання людини. Його поезії властива сповідальність і свіжість почуттів, гра напівтонів, відтінків барв і почуттів, нюансів вражень та емоцій.

У середині 60-х років XIX ст. Верлен разом з поетами Рембо і Малларме став засновником поетичної групи «Парнас» — могутньої течії французького символізму. Він мав ще одного літературного вчите ля — Шарля Бодлера, чиї «Квіти зла» також позначилися на тематиці й загальній песимістичній атмосфері його творчості. Верлен закликав до музичного звучання поезії, до осягнення тонких нюансів і переливів почуттів. Сам поет володів цим мистецтвом досконало. Він відкинув по етичні правила парнасців, переглянув розуміння проблеми умовності в поезії загалом і в такий спосіб повернув поетичній емоції дивовижну простоту, природність і рідкісну вишуканість.

Найприкметнішою рисою верленівської нової поетичної мови є музичність. Під «музичністю» Верлена не слід розуміти тільки бездоганну організацію вірша (використання фонетичних засобів мови — повторів, алітерацій, внутрішніх рим, ретельного добору голосних та приголосних тощо — заради створення ефекту «милозвучності»). «Музична стихія» у Верлена — новий тип поетичного мислення і зовсім нова поетика. Верлен послаблює логічну зв'язність, поетичного тексту заради посилення ритміко-інтонаційної єдності, єдності враження від вірша. Завдяки цьому його вірші сприймаються читачами безпосередньо, як сприймаються слухачами музичні твори. Це — крок у напрямку створення нової, універсальної поетичної мови, про яку так мріяли представники модернізму і авангарду. Не дивно, що Верлен є чи не найвпливовішим поетом новітнього часу:

Так тихо серце плаче,

Як дощ шумить над містом.

Нема причин неначе,

А серце ревно плаче!

(Переклад М. Рильського)

Творчість Верлена відзначили і в українській літературі. Перший відгук на його поезію є в листі Василя Стефаника до Вацлава Морачевського від 22 квітня 1896 р.: «За станом своїм я не можу Вам писати. Щось так багато на душі накипіло, а таке журливе і безконечне, що написане пером на папері загонить то ту сумовитість ще глибше, як перед тим. І слів бракує. А от хіба Верлен, може, хоч в частині Вам скаже те, чого я не можу».

Тихі ридання. Сумно ридає

Осінь вогкая,

Серце дрож обіймає,

Дика ж розпука,

Що на нім грає.

Блуджу зболений

Світом зболеним.

Увесь змарнілий,

Як вітром битий,

По пустих нивах

Листок зів'ялий.

«Осінню пісню» Верлена вперше переклав П. Грабовський 1897 року. І. Франко переклав два вірші Верлена, але критикував Верлена за аполітичність та песимізм. М. Зеров і С. Савченко вивчали доробок французького поета протягом 20-х pp. Його твори перекладали М. Рильський, М. Лукаш, Г. Кочур та ін.

Поезія Поля Верлена загострює найсумніші відчуття. Поет передає тонкі відтінки і глибокі суперечності душевних почуттів. Лунає «Осіння пісня», і відчувається, як осінь впливає на підсвідомість людини і ЇЇ минуле, немов вона хоче передати людині свою лютість і похмурість:

Що ж? До краю треба плутать,

Вітер лютий дме в кістки,

Мов те листя, мене крутить

Та швиря на всі боки.

Основна властивість його поезії: комплексність переживання і взаємопроникнення найгостріших і найтонших вражень при повній відсутності «ієрархічності». Витончена наївність, наївна витонченість пронизує поетичні концепції кращих його віршів. Ця властивість корениться, звичайно, у психіці Верлена, «вічної дитини», але живильним для його середовища стала соціальна атмосфера кінця XIX і початку XX століття, віяння якої він уловив значно раніше, — чим і пояснюється невизнання людьми його покоління і запаморочливий успіх у покоління більш молодого. Ця атмосфера є атмосферою грандіозної боротьби історичних сил, по-перше, праці і капіталу, а по-друге — капіталістичних угруповань, причому ця боротьба втягла у своє магнітне поле буквально всі елементи життя, починаючи від великих філософських концепцій і закінчуючи «проблемами» тенісу. Бурхливе життя великих міст, оглушливо репетує всевидюча преса, безупинно миготить сенсаціями на «злобу дня» — усе це смерчем уривається в людську свідомість, повсякчас вимагаючи від неї стверджень і заперечень, захвату і ненависті. Звідси і «криза свідомості» у представників проміжних соціальних груп. Читання Верлена дає відчуття внутрішньої волі, почуття безпосередності переживання. Верлена називали «декадентом», «занепадницьким поетом». Він любив говорити про «меланхолію» і порівнювати себе з Римом часів занепаду. Але разюче, що ніхто не доглянув у цьому протесту проти буржуазного самовдоволення, мертвотного у своїй повсякденній діловитості, не зрозумів, що якщо поету огидно жити «у цьому світі брехливому, нечистому, злісному, некрасивому», то, кричачи про це, він уже бореться за інший, світлий світ! Нехай він малював похмурі пейзажі, — цим він викликав прагнення до інших, світлих. Дуже добре сказав у «Театральному роз'їзді» Гоголь: «Хіба все це нагромадження ницостей, відступів від законів і справедливості не дає вже ясно знати, чого вимагає від нас закон, борг і справедливість?» І коли читаєш вірші Верлена з підкреслено соціальним звучанням — його чудовий вірш «Вечеря», його приголомшливої сили поему про комунарів «Переможені», його «Кульгавий сонет» і «Калейдоскоп», де виражені передчуття неминучих соціальних катаклізмів, — хіба не стає ясно, що його проклинанням дійсності є мрія про ідеал? Нехай він, замучений і роздавлений, метався туди-сюди, шукаючи притулку і в католицизмі, — він жагуче любив життя і красу і вмів знаходити її в найнікчемніших крихтах. І от ця жадоба до життя, уміння лірично закохуватися в будь-яку дрібницю, і звідси — уміння писати всіма словами, від піднесених до грубих, — дали могутній звільняючий поштовх усієї наступної поезії. Відбулося «тематичне розкріпачення». Верлен перший дав урбаністичні вірші та описав індустріальний пейзаж. Про художню досконалість віршів Верлена, про його новаторські образи, ритми, звукозаписи можна написати ціле дослідження. Верленівські твори переведено всіма європейськими мовами і багатьма азіатськими, і це свідчить про те, що кращі його книги назавжди ввійшли в алмазний фонд загальнолюдської культури.